Друга світова війна у літ хх ст. Г.Белль, В.Биков, В.Некрасов, М.Шолохов, О. Твардовський.

Твардовський народився 21 черв. 1910 р. у Загорї, що на Смоленщині. Його батько, коваль, спромігся багаторічною працею заробити на невелику земельну ділянку. Їх у родині було семеро. Зростаючи у звичайному селянському середовищі початку хх ст., хлопець не мав можливості ані здобувати широку освіту, ані розвивати свій поетичний талант. Проте він вперто ішов літературною стежкою і навіть намагався друкуватися. 1924 р. з явилися публікації його коротеньких заміток у смоленських газетах. Ці успіхи надихнули юнака перебратися до Смоленська, де він, попри свої сподівання, тривалий час не міг влаштуватися не тільки на навчання, а й на роботу. Така ж сама ситуація склалася і в Москві. Взимку 1930 р. Твардовський повернувся до Смоленська, де вступив до Педагогічного інституту. Вищу освіту він завершив у Московському інституті історії, філософії та літератури.За студентських років Твардовський багато працював кореспондентом. Репортерський досвід позначився на його поетичній творчості, тісно пов язаній з віхами історії народу та держави. У 30- ї роки була написана «Країна Муравія», присвячена темі «селянина та колгоспу». Твардовський вважав цю поему точкою відліку своєї зрілої творчості. За поетичну майстерність твір відзначили Сталінською премією.Протягом 1938- 1945рр. літературна діяльність визначалася його перебуванням в армії. Він брав участь у поході радянських військ, був спецкором фронтової газети під час фінської кампанії, працював воєнним журналістом у період В.В. війни. Саме тоді була створена поема «Василь Тьоркін». Воєнна тема переважала і в поезіях, написаних у перше десятиліття після перемоги.1950 р. Твардовський очолив часопис «Новий мир». Обравши напрямом цього видання політику активної підтримки процесів демократизації радянського суспільства, що розпочалися після смерті Сталіна. А тому викликав негативну реакцію влади, ще надто консервативної для того, щоб примиритися з такою сміливістю. Відтак 1954 р. поет був змушений звільнитися з часопису.Період розквіту «Нового миру»- від 50- 60 х років став продуктивним і для поетичної творчості Твардовського. У цей час були створені поеми «За даллю- даль» «Тьоркін на тому світі». Важливим мистецьким досягненням поета стала поема «По праву пам яті», в якій розповідалася правда про народне життя за часів сталінізму.Останні роки життя поета були отруєні постійною боротьбою за збереження духу часопису, який знову не догодив владі, та з образливими нападками колег по перу. Почуття зацькованості,  пригніченості й розчарованості, що утворювало постійне емоційне тло внутрішнього життя поета за останніх років  Друга світова війна була усвідомлена людством як найжахливіша за всю його історію. Вона пере­вершила наисумніші передчуття, якими повнилися мистецтво, філософія та культура від кінця XIX ст. Загальний театр бойових дій за часів цієї війни у 5,5 ра-за перевищував території, охоплені Першою світовою війною. Кількість її жертв налічувала десятки мільйонів. Лише у таборах смерті загинуло близько 11 мільйонів чоловік.

За цими сухими цифрами й фактами, які самі по собі вражають нечуваним розмахом масового зни­щення людей, стоять численні трагедії та непоправні втрати, обірвані життєві шляхи й зруйновані долі, знівечені тіла та розтоптані душі. Цей трагічний досвід має не лише історичне значення. Адже за час, що минув після закінчення Другої світової війни, у різних точках земної кулі вибухали і продовжують вибухати локальні війни, кількість яких вже давно перейшла за межу тризначних цифр. Не зникли й причини виникнення війн - тоталітарні режи­ми, які й сьогодні функціонують у ряді країн; неонацистські та неофашистські настрої, що їх небезпечні рецидиви спалахують навіть у просторі західної цивілізації, яка після 1945 р. взяла курс на духовне оздоровлення. Саме тому досвід Другої світової війни, що закарбувався у художній літературі, має допомогти людству побачити- справжнє обличчя війн, що точаться сьогодні, та засте­регти його від можливої катастрофи у майбутньому...Звісно, ми, громадяни України, сприймаємо війну крізь призму подвигу наших прадідів, які у складі радянських військ пройшли шлях до Берліна. Однак це не єдина точка зору на події воєнного часу. Велич перемоги СРСР і дорога ціна, яку було сплачено за неї, гірка правда війни, що суперечила казенним оптимістич­ним гаслам тодішньої ідеології, - все це увійшло до творів кра­щих представників радянського красного письменства, серед яких одне з чільних місць посідає воєнна лірика О. Твардов-ського і, зокрема, його поема «Василь Тьоркін». В іншому ракурсі бачили війну письменники західних країн, народи яких постраждали від гітлерівської окупації та чинили мужній опір загарбникам. Це бачення відбилося у філософському романі «Чума» французького письменника й учасника Руху опору А. Камю. А ще був погляд на війну крізь колючий дріт таборів, кот­рий, звичайно, відрізнявся від погляду фронтовика чи борця-підпільника. Він представлений у поезії «Фуга смерті» німець-комовного поета II. Целана, який уповні розділив страждання єврейського народу під час Голокосту*. Досвід національної катастрофи та історичної провини виніс із війни і переможе­ний німецький народ, який не можна ототожнювати з гітлерівськими легіонерами. Таке розуміння війни висвітлене в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» німець­кого письменника-гуманіста Г. Белля, юнаком мобілізованого у гітлерівську армію. Названі твори знаходяться у центрі уваги цього розділу. їх об'єднує пафос засудження війни й обстоювання гуманістичних засад життя. Вони є свідченням того, що на тлі розпалу війни та розрухи повоєнних років література відновлювала й плекала духовні скарби людства, обпалені полум'ям цієї катастрофи. *Голокост - переслідування й винищення європейських євреїв гітлерівським Третім Райхом під час Другої світової війни.

Г. Белль — О. Твардовський

Удар, завданий гітлеризмом Німеччині, яка його породила, став для неї національною катастрофою. Після капітуляції 1945 р. соціальне та економічне життя країни було зруйноване. Своєрідною історичною відплатою за величезну провину перед світом став поділ країни на дві держави, що належали ворогу­ючим політичним таборам - капіталістичному та соціалістич­ному. «Залізна стіна», що розкроїла навпіл не лише територію країни, а й саме її серце - Берлін - стала сумним символом трагічної розірваності нації.

Була зруйнована і німецька культура. Нюрнберзький про­цес, який викрив жахливі злочини гітлеризму, показав, що очолене нацистами німецьке суспільство скотилося у безодню первісного варварства. За дванадцять років панування гітлерівського режиму виросло нове покоління, скалічене культом фюрера і звичкою керуватися правом сили, вірою у зверхність арійської раси та державними претензіями на владу над світом. Це покоління зі шкільної лави було відірване від джерел вітчизняної культури. Адже книжки багатьох класиків у гітлерівській Німеччині були заборонені й навіть демонстра­тивно спалені; багато видатних діячів науки та мистецтва того часу емігрували, а плоди їхньої творчості або замовчувалися, або брутально облаювалися. Коли ж 1945 р. разом з капіту­ляцією уряду подала у відставку гітлерівська ідеологія та ви-плекана нею штучна культура, це покоління пережило повне духовне банкрутство. Німецьке суспільство йшло до духовного відродження че­рез усвідомлення своєї історичної провини за розв'язання Другої світової війни та критичну переоцінку вчорашніх ідеалів.  Цей шлях,  зокрема,  був окреслений у творчості німецького письменника Генріха Белля. У повоєнні роки публікації його творів стали першими ластівками тривалого одужання німецької культури. Генріх Белль народився 21 грудня 1917 р. у Кельні в родині теслі-різьбяра. Щоб утримувати велику сім'ю (Генріх був шостою дитиною), батькові доводило­ся багато працювати. Втім, до грошей він ставився легковажно, без бюргерської ощадливості, радше - із зухвалістю художника, захопленого своїм ремеслом. Не дивно, що у родині панувала вільнодумна, навіть дещо богемна атмосфера, яка сприяла формуванню у молодшого покоління незалежних політичних поглядів і різко негативного ставлення до гітлеризму. Значний вплив на світогляд дітей справила й глибока релігійність їхніх батьків.Сімейна атмосфера прищепила дітям стійкий імунітет до «теорії» та «практики» німецького нацизму. Брат майбутнього письменника, Алоїз, який заради родини пішов у штурмовики, де, звісно, зазнав подвійного ідеологічного тиску, не тільки не перейнявся нацистськими гаслами, а й через усе життя проніс образу на рідних, котрі у такий спосіб ним пожертвували. Внутрішній опір тоталітаризмові з дитинства чинив і Генріх. У гім­назії він належав до числа кількох дітей, які відмовилися вступити до гітлерюґенду*. З його боку то було цілком свідоме рішення: «Моя не­ переборна... антипатія до нацистів, - пояснював пізніше письменник, не була опором, це вони (виділено Г. Беллем. - Є.В.) чинили опір в усіх сферах мого існування... Я просто таки не міг вступити до гітлерюґенду, то й не вступив, і край». Після закінчення гімназії, він влаштувався на роботу в затишну книгарню букініста. наприкінці 1938 р. юнака зобов'язали відбувати трудову повинність на важких земляних роботах, а 1939 р. мобілізували до армії, де він служив аж до 1945 р. Відтак на довгих шість років історія життя Г. Белля тісно переплелася з географією Другої світової війни. У складі окупаційних військ він побував у Польщі, Франції, Румунії та Угорщині; примхлива воєнна доля закинула його і на тери­торію СРСР, зокрема в Україну. * Гітлерюґенд - гітлерівська молодіжна організація.

У свідомості письменника закарбувалося чимало назв геогра­фічних місцевостей України: Галичина, Волинь, Київ, Запоріжжя, Львів, Стрий, Коломия, Черкаси, Одеса, Севастополь, Херсон та ін. Згодом вони згадувалися, а інколи й розгорнуто зображувалися у тво­рах Белля як місця, де на солдатів вермахту чекала грізна відплата: поразки, втрати, смерть. Смертний вирок, вже підписаний долею, чує у назві західноукраїнського міста Стрий головний герой повісті «Поїзд точно за розкладом». Фатальні для німецького окупанта зна­чення випромінює і назва «Галичина»: «У слові «Галичина» багато крові, крові, яка стікає з-під ножа...» Як національну ганьбу, що має увінчатися справедливим покаранням, сприймає злочини своїх співвітчизників у Бабиному Яру герой оповідання «Причина смерті: ніс гачком». Ці окремі замальовки, що зустрічаються у різних беллівських творах, складаються у цілісну картину українського світу, зображеного крізь призму свідомості німецьких солдатів. Белль значною мірою відрізнявся від солдатського загалу. Адже, будучи переконаним пацифістом, за власними словами, жодного разу на війні так і не вистрелив. Втім, як і всі, він заз­нав поневірянь фронтового життя: кілька разів був серйозно поранений, проходив курс лікування. Від 1944 р. його опір державній системі набув форми прихо­ваного дезертирства. Згодом, пояснюючи у «Листі до моїх синів» ризикованість тодішньої своєї гри із владою, письмен­ник розповів про одного унтер-офіцера, який був розстріляний за дезертирство за кількасот метрів від порогу батьківського дому. В останньому своєму романі «Жінки на тлі річкового пейзажу» (опублікованому посмертно, 1986 р.) Белль ще раз повернувся до автобіографічної ситуації втечі бійця з фронту і ще раз дав їй вистраждану ним за роки війни моральну оцінку. У відповідь на зізнання героя - «Я був боягузом, не хотів стати героєм, не поривався вперед... коли справи погіршилися, я дезертирував» — його дружина впевнено зауважує: «І ти вчинив набагато відважніше, ніж якби зостався».

По закінченні війни Белль деякий час перебував в амери­канському полоні, потім навчався в Кельнському університеті, служив у статистичному управлінні. Однак невдовзі повернув­ся до літературної творчості, що була перервана мобілізацією до гітлерівської армії (до речі, плоди передвоєнних творчих зусиль згоріли в розбомбленій батьківській квартирі). Вже 1947 р. з'явилися публікації перших беллівських оповідань, що привернули до себе увагу читачів та літературних критиків. А за кілька років він повністю зосередився на професійній літературній діяльності, відмовившись від інших заробітків.Розпочавши з невеликої прозової форми - оповідання та повісті, Белль невдовзі спробував свої сили в романі. Написані ним у цьому жанрі твори - «Де ти був, Адаме?» (1951), «І не сказав жодного слова» (1953), «Дім без хазяїна» (1954), «Біль­ярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1964), «Групо­вий портрет з дамою» (1971) - увійшли до скарбниці романної класики XX ст.

Ще на початку 60-х років Г. Белль зажив слави провідного письменника Німеччини. Знаками широкого визнання стали пропозиції очолити німецький ПЕН-центр та міжнародний ПЕН-клуб, а також присудження у 1972 р. Нобелівської премії. Однак авторитет письменника зумовлювався не лише його мистецькими досягненнями. Для багатьох своїх сучас­ників він був гуманістом, який не лише словом, а й ділом обстоював моральні засади життя: рішуче захищав людяність та духовну свободу особистості, проповідував - як символ нової віри - філософію терпимості, вкрай необхідну людству за умов загрози атомної катастрофи. Наведемо лише кілька фактів, що розкривають активну моральну позицію письменника.

У 60-і роки він виступив з протестом проти переслідувань у СРСР письменників-дисидентів А. Синявського, Ю. Даніеля, В. Некрасова, В. Войновича та ін. Один із опальних у Радянському Союзі письмен­ників, О. Солженіцин, знайшов в оселі Белля тимчасовий притулок. Варто зауважити, що, ставши на бік гнаних владою літераторів, Белль на багато років втратив величезну аудиторію радянських читачів. Утім, Беллю, мабуть, судилося все життя пливти проти течії. Принаймні сам письменник вбачав у цьому своє життєве кредо. Не випадково, одного разу почувши від свого знайомого, відомого німецького критика М. Райх-Раніцько-го, напівжартівливу пораду «йти в ногу з розвитком», Белль з несподіваною для нього різкістю зауважив, що не робив цього навіть за шкільних років, коли уникав вступу до гітлер-юґенду, та й зараз у жодному разі не намагається крокувати разом із більшістю. «Я не знаю, - підсумував він, - куди мене приведе нинішній розвиток, якщо я йтиму з ним у ногу, та коли б і знав, я не бажаю й не можу йти в ногу». Саме усвідомленням власної «окремішності» зумовлювалися деякі непорозуміння цього переконаного католика із церквою, саме воно спонукало його за умов ексцесів «холодної війни» та міжнародного тероризму вперто твердити: «Я прагну мило­сердя, а не жертв!»

Останню крапку у цьому русі проти течії поставила смерть. Письменник помер 16 квітня 1985 р. На його могилі, яка знахо­диться у невеличкому німецькому селищі Мартен, немає жод­них ознак того, що тут покоїться прах великого письменника XX ст. На ній встановлений звичайний дерев'яний хрест з прос­тим написом: «Генріх Белль. 1917-1985».

Однією з центральних тем беллівської прози була Друга світова війна та зруйнований нею світ. Створений Беллем образ війни суперечив усталеним традиціям художньої баталістики. Не було в його творах патетичного пафосу, вражаючого змалю­вання історичних битв, піднесених описів воїнських подвигів. Навпаки: беллівські герої були зумисне позбавлені ореолу святості та й взагалі - рис, що могли б тлумачитися як ознаки воїнської доблесті. Краще за будь-кого прокоментував цю особ­ливість своєї воєнної прози сам митець: «Чи були героями, -запитав він одного разу, - всі ті, хто волав, молився й прокли­нав у окопах, госпіталях, на сходах і в підвалах, на вантажних машинах, на возах, у залізничних вагонах?.. Геройська смерть, яку їм щедро приписують, - не більше як розмінна монета політики, а отже, - фальшиві гроші». Викриваючи злочинність походу гітлерівських військ, зображуючи страшні, брудні від диму боїв та пролитої крові воєнні будні, вказуючи на жертви, якими німецький народ сплачував божевільне марення свого фюрера, Г. Белль говорив від імені «тих, хто повернувся» з фронту додому, - від імені тих, хто страждав від ран і душевного болю, від своєї духовної скаліченості та ідейної ошуканості. Тому в його воєнних творах події зазвичай показано з точки зору «переможених», і увага в них акцентується саме на ситуаціях поразки його співвітчиз­ників. Такі ситуації демонстрували приреченість гітлерівської ідеології, що розпалила у серцях багатьох німців жагу захоп­лення чужих територій та викувала з добропорядного й пра­цьовитого народу полчища озвірілих загарбників.

Характерно, що свої письменницькі симпатії Белль, як пра­вило, віддавав тому психологічному типу, котрий був повною протилежністю традиційним уявленням про справжнього ге­роя війни. Змальовані ним персонажі такого типу вирізнялися загостреним почуттям своєї відокремленості від солдатського загалу, внутрішньою непристосованістю до війни, духовною тендітністю, яка могла видатися слабкістю, а проте була різно­видом морального опору насиллю, що на ньому тримався бойо­вий дух вихованих нацизмом німецьких військ. То була добре відома з класичної літератури «маленька людина», яка, опи­нившись у лавах фанатично відданих фюреру бійців, зберігала вірність етиці гуманізму.

Такий герой був антиподом нацистському ідеалу, закарбованому в ідеологічній літературі часів гітлеризму, що розвивалася під пра­пором «залізної романтики». Він був своєрідною протиотрутою від ніцшеанської ідеї «надлюдини», що її тенденційно тлумачила гітлерівська пропаганда. Полемізуючи з літературною спадщиною німецького тоталітаризму, Г. Белль 1956 р. писав: «Королівство - за героя воєнного роману, який був би короткозорий, боягузливий, мав плоскостопість... і спеціальна премія авторові, якщо той наважиться ще й наділити його астмою і тюремним ув'язненням».З таким тилом героя ми зустрічаємося, зокрема, в беллів-ському оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»,що вважається одним з найгостріших антивоєнних творів світової літератури XX ст. У ньому розповідається про долю юнака, фізично й духовно скаліченого війною. Ця розповідь вміщена в одну мить його життя (характерний для оповідань Белля прийом), коли після важкого поранення він потрапляє до шпиталю, який розташу­вався у його гімназії. Лежачи на ношах, що проносять сходами та коридорами приміщення, в якому він провів вісім років і яке залишив лише три місяці тому, герой силкується з'ясувати, чи справді опинився у рідній гімназії. Повністю його здогадки підтверджуються лише тоді, коли він бачить на дошці власноруч написані слова: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Однак у цей момент юнак раптово прозріває вдруге: коли з нього знімають бинти, він бачить, що втратив обидві руки й ногу (ефект раптовості, який підкреслює трагізм ситуації, є ще одною специфічною особливістю беллівської поетики). У цій лаконічній і зовні простій розповіді, що ведеться від першої особи, кожна деталь насичена глибоким психологічним і символічним змістом. Символічним є насамперед те, що дія відбувається у гімназії. Адже саме в школі розпочиналася жах­лива обробка свідомості юних громадян Німеччини у потрібно­му тоталітарному режимові напрямку. Саме тут дітям та юнакам прищеплювалися беззастережна віра в ідеали гітлерівського Райху, ненависть до «нижчих» рас, готовність віддати своє життя за фюрера, наївно-романтичні уявлення про війну та солдатський героїзм. Про пріоритети нацистської системи виховання виразно роз­повідають такі деталі шкільного інтер'єру, як, скажімо, портрети видатних полководців і завойовників різних епох (певна річ, сюди потрапило й зображення Адольфа Гітлера) або моделі «взірцевих арійців». Доповнюючи одне одного, вони складають комплект «на­вчальної наочності» до пропагованих владою ідей війни та расизму. Є тут і своєрідні посилання на авторитети античності. Зо­крема - погруддя видатних політичних діячів Давнього Риму - Цеза­ря, Цицерона, Марка Аврелія. Утім, тінь гітлерівської ідеології на­дає цим образам спотворених смислів. Так, погруддя римського дик­татора й талановитого полководця Цезаря сприймається як паралель до мілітаристських зазіхань тоталітарного режиму. Зображення рим­ського імператора Марка Аврелія натякає на імперські апетити гітлерівського уряду. А образ знаменитого оратора Цицерона ви­дається уособленням безвідповідального політичного красномовства, яким нацистська пропаганда зачаровувала німецьку молодь.

Не обійшлося тут і без спогаду про Ф. Ніцше. Портрет автора вчен­ня про «надлюдину», спонтанно поєднаний з написом «Легка хірургія», прочитується як гротескно-символічне узагальнення зловісної причетності ідей цього філософа до нацистської лихоманки, що охопила його вітчизну у ЗО—40-і роки XX ст. З-поміж численних подробиць інтер'єру особливу увагу оповідач приділяє сліду хреста на стіні. Хрест було знято за часів перебудови гімназії відповідно до вимог тоталітарної ідеології. Керівництво зак­ладу доклало чималих зусиль для того, щоб зафарбувати залишений ним слід, але марно. Ця історія є місткою ілюстрацією культурної політики нацистів щодо християнської спадщини: вона є лаконіч­ним прикладом того, як ідеологи режиму намагалися стерти зі свідомості молодого покоління навіть пам'ять про моральні заповіді християнства. Здавалося б, усі ці нехитрі прикраси шкільного інтер'єру ма­ли б переконати героя, що він таки перебуває у рідній гімназії. Однак, впізнаючи їх, він все одно вагається. Його сумніви спи­раються на уявлення про те, що в уніфікованих тоталітаризмом школах весь ідеологічний реквізит дібраний за єдиним стандар­том (це зумовлювалося завданням «виготовлення» молоді за єдиним шаблоном, наміром підігнати свідомість кожного учня під встановлені ідеологією світоглядні параметри). До того ж він з подивом відкриває у собі емоційну порожнечу - зустріч з рідною гімназією не викликає в його душі жодного почуття, крім хіба що звичайної цікавості. За ваганнями героя по суті стоїть проблема втрати довіри вчорашнього випускника школи до наставників та їхньої брехні, до барвистих казок про шляхетність війни та красу воїнського подвигу. Пропагуючи хибні, а точніше сказати отруйні уявлення, вчителі у свій спосіб допомагали владі вико­ристовувати молоде покоління як «гарматне м'ясо». Тіло юна­ка з відірваними руками та ногою - це «кінцевий продукт» гітлерівської школи й гітлерівської ідеології.

Автор постійно загострює увагу на розбіжностях між офіційною пишномовністю тих, на кому ідейно тримався нацист­ський режим, і страшною реальністю, яку пізнали ті, хто мусив втілювати ці ідеї у життя. З одного боку - офіційне уславлення героїв війни і пишне вшанування пам'яті полеглих у вигляді оздоблених золотом таблиць з переліком імен (перед­бачаючи, що така таблиця колись з'явиться і в його гімназії, поранений юнак подумки вносить до неї і своє прізвище). А з другого - позбавлений будь-яких натяків на велич та романтику «портрет» одного з таких героїв, відбитий на склі операційної лампочки: на ньому забинтований юнак нагадує куценький, химерний і тендітний кокон. З одного боку - шкільна наочна агітація, що звеличує воєнні перемоги Німеччини. А з другого - протиприродне перетворення гімназії на будинок, в якому одна частина приміщень відведена для мерців, а інша - для «решти» живих, що серед них опинився і поранений хлопець, котрий сам став жахливою «решткою» життя...

Важливе символічне навантаження несе в оповіданні зазна­чений у його назві фрагмент речення «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Він є обірваним уривком відомої епітафії 300 спартанцям, які, боронячись від персів, загинули під Фер­мопілами. Повна фраза звучить так: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові». Фрагмент епітафії, використа­ний у нацистській гімназії як дидактичний матеріал, набуває характеру скорботного пророцтва щодо долі її випускників і -

ширше - щодо долі всіх загиблих у війнах, які відбувалися упродовж людської історії. В обірваному вигляді цитата справляє ще гостріше враження - адже позбавлений обох рук юнак ніко­ли не зможе її дописати до кінця. Відтак ситуація повернення скаліченого солдата до рідної школи перетворюється на тяжке звинувачення, що його письі^іенник-гуманіст висуває, війні та гітлерівському тоталітаризму, який цю війну породив.Коли театр бойових дій перемістився на територію СРСР, війна стала головною темою літературного життя цієї країни. Радянські письменники відгукнулися на неї і пером, і зброєю. Близько тисячі літераторів вирушили на фронт військовими кореспондентами та солдатами. Половину з них було відзначе­но бойовими нагородами, 400 чоловік загинули на полях битв. Хвиля патріотичного піднесення, яка охопила країну, зав­дання підтримки духу бійців та населення, що працювало на фронт у тилу, сприяли тому, що на передові позиції у тодішній російській літературі вийшли тісно пов'язані між собою публі­цистика та лірика. Зв'язок з публіцистикою визначив характерну рису поезії воєнних років - зрощення інтимних і громадянських мотивів. Обставини воєнного життя диктували необхідність створення нового «героя часу», який був би і виразником настроїв сотень тисяч солдатів, і позитивним прикладом для них, і джерелом підтрим­ки їхнього бойового духу. Це спонукало творчу інтелігенцію звертатися до фольк­лору, в якому закарбувався національ­ний характер, до історичної давнини, що містила у собі численні свідчення ге­роїзму народу та його перемог над ворогами, до традицій народної сміхової культури, котра допомагала послабити психологічний тиск щоденного крово­пролиття   та   смертельної   небезпеки. Відтак у літературі з'явився специфічний типаж - досвідчений фронтовик, який гідно проходив через небезпечні воєнні при­годи, виявляючи сміливість і винахідливість, мужність і життєвий оптимізм. Цей типаж, зокрема, був відтворений у цілому ряді персонажів з промовистими іменами - Іван Гвоздєв, Гриша Танкін, Федот Сноровкін, які фігурували у віршованих оповіданнях. З цього ряду вийшов також Василь Тьоркін - герой, який здобув всенародну любов і по праву вва­жається одним із найяскравіших поетичних уособлень росій­ського характеру.

Автор поеми «Василь Тьоркін» Олександр Твардовський (1910-1971) народився 21 червня 1910 р. у Загор'ї, що на Смолєнщині. Його батько, коваль, спромігся багаторічною працею за­робити на невелику земельну ділянку. На землю цю він хіба що не молився і почуття святої любові до неї передав своїм дітям. їх у родині Твардовських було семеро. Це почуття перетвори­лося на засадничу особливість художнього мислення того з них, якому судилася слава видатного поета Росії. Схильність до віршування Олександр виявив досить рано. Батька­ми вона була сприйнята більше з тривогою, ніж з гордістю. «Батькові моєму, — згадував в автобіографії поет, — людині дуже честолюбній, це було приємно, але з книжок він знав, що письменство не обіцяє великої вигоди, що трапляються письменники і не знамениті, які злидарюють, живуть на горищах і голодують. Мати, спостерігаючи мою схильність до такого незвичайного заняття, по-своєму передчу­вала у ній якусь сумну визначеність моєї долі і жаліла мене».Останні роки життя поета були отруєні постійною бороть­бою за збереження духу часопису, який знову не задовольняв владу, та з образливими нападками колег по перу, що догоджа­ли ідеологам тоталітарного режиму. Почуття зацькованості, пригніченості й розчарованості, що утворювало постійне емоційне тло внутрішнього життя поета за останніх років, підірвало його фізичні сили. Він помер 18 грудня 1971 р.

Незважаючи на те, що О. Твардовський був визнаним і неод­норазово відзначеним владою поетом, його творчість значною мірою не збігалася зі спрямованістю «офіційної» літератури. Далекий від її штучної патетики, від властивих їй агітаційних просторікувань і нав'язливого оптимізму, він висвітлював у своїй ліриці трагічну правду народного життя. Так, жорстока правда воєнних буднів була відтворена у поемі «Василь Тьоркін». До цієї книжки Твардовський ставився з особливою теплотою. «Вона, - говорив поет, - дала мені почуття очевид­ної корисності моєї праці, почуття повної свободи у роботі з віршем і словом, у природній і невимушеній формі викладення. "Тьоркін" був для мене... моєю лірикою, моєю публіцистикою, піснею і повчанням, анекдотом і приказкою, душевною розмовою і влучною реплікою».Образ Василя Тьоркіна народився ще за часів фінської кампанії. Тоді на сторінках фронтової газети друкувалася серія малюнків у лу­бочно-фейлетонній манері, які зображували подвиги та веселі витівки кмітливого бійця Васі Тьоркіна. Малюнки супроводжувалися ла­конічними дотепними підписами. Згодом до редакції газети почали надходити листи, у яких солдати просили розповісти про героя, що припав їм до душі, «справжніми віршами». Відгукнувшись на цю про­позицію, Твардовський написав один такий вірш. Невдовзі йому спа­ло на думку зробити Тьоркіна героєм поетичної «книжки про бійця». Після того як були готові вісім розділів поеми (1942), поет вирішив, що книжка в цілому завершена. Однак він поквапився: у своїх численних листах читачі цікавилися подальшою долею героя, що став їхнім улюбленцем. Тоді автор продовжив роботу над твором, довівши сюжет до опису останнього етапу війни - взяття Берліна радянськими військами. Сюжет поеми складає низка епізодів фронтового життя солдата Василя Тьоркіна. Ці епізоди покладені в основу розділів книжки. Кожний з них є віршованим оповіданням, побудова­ним як цілісний завершений твір. Така побудова, на думку пое­та К. Симонова, була зумовлена самими обставинами воєнного часу. «Річ у тім, - писав він, - що безсмертя своєму героєві у ме­жах книжки Твардовський обіцяти міг, а безсмертя читачеві, головному на той час фронтовому читачеві цієї книжки, - не міг і не брався. Він надто добре знав, що ті, хто прочитають один із розділів, далеко не завжди дочекаються мож­ливості прочитати інший». Отже, кожне з цих віршованих оповідань можна читати як окре­мий твір.  Однак між ними існує певний зв'язок, який відбиває за­гальний розвиток Великої Вітчиз­няної війни - від відступу у перші дні    після   нападу   гітлерівської Німеччини   і   до   перемоги    над Берліном.