Пошуки нових засад і форм зображеня світу у поезії 20 ст. літер.течіі, та художні програми

Представники авангарду та модернізму-Рільке, Аполлінер.На початку XX століття в західноєвропейській поезії виникає ряд нових течій і шкіл. Імажизм та унанімізм, футуризм й експресіонізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, та інші.. На зміну умонастроям "кінця століття" приходить відчуття нових, "модерних"перспектив "початку століття ". Склад­ність витісняється демонстративною простотою, герметизм — від­критістю, а песимізм — оптимізмом. Проте, відштовхуючись від символізму, поети початку XX ст. актив­но використовують набутки цієї течії: вільний вірш (верлібр) У Франції на початку XX століття сформувалася група митців-кубістів. Термін цей належить Г.Аполлінеру. Кубісти захоплювались формотворчістю, прагнули до поетичного новаторства. Вони вважа­ли, що художньої правди можна досягти, "деформуючи реальність". Протягом перших десятиліть XX ст. в Німеччині та Австрії розви­вається й досягає найбільшого розквіту експресіонізм (вираження, виразність). - Г. Кайзер ,Г. Бенна,  до цього напряму були також Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Термін "експресіонізм "окреслював художній метод, який за своїми цілями та засобами є протилежним до імпресіонізму й натуралізму (мистецтво не зображає дійсність а виражає її сутність). Письменник-експресіоніст насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єктив­не, пристрасне. Сам світ у творах постає ворожим людині, яка стала свідком драматичних подій і катаклізмів початку XX століття. Цей світ технічного прогресу є хаотич­ним, абсурдним, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси — проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних люд­ських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство лю­дей.  На рубежі 1910—1920-х років у Франції виникає творче об'єднання сюрреалістів. Сюрреалізм проголосив нові засоби та прийоми творчості. Насамперед — принцип "автоматич­ного письма ", з його парадоксальним,  випадковим зіткненням думок та образів. Близькою до зразків "автоматичного письма "'є сюрреалістична лірика, яка відзначається "надметафоричністю ", неочікуваними асоціаціями, свідомим композиційним сумбуром. Серед найвідоміших постатей модерністської поезії першої полови­ни XX ст. були Т.  Гарсіа Лорка, Г. Аполлінер і П. Елюар, М Рільке.

Французький поет Гійом Аполлінер проголо­сив XX ст. початком нової ери в історії людства й культури. Перша збірка його творів «Бестіарій» («Звіринець»), видана 1911 р, накладом у 120 примірників. Творчість А. — своєрідна пісня Орфея, покликана приборкати «звірів су­часності» — війну, насильство, розбрат — і перетворити таємниці буття на справжнє життя людського духу. Новаторські принципи  А. тісно пов'язані з загальним розвит­ком мистецтва початку XX ст. У 1900-і роки Аполлінер захопився живописом, особливо кубіз­мом, який спонукав його шукати нових форм в поезії. Кубісти прагнули побачити світ у «четвертому вимірі»: розкласти оманливу дійсність на чіткі геометричні складники. А. приваблювала здатність кубістів створювати мистецтво, новий художній світ «з нічого» — завдяки лише творчому акту митця. Це перегуку­валось з його уявленням про завдання поета-орфея. Слідом за кубістами він шукає нових форм у літературі, сміливо експериментує в галузі мови, жан­рів, стилю тощо. А. називав своє мистецтво «новим реалізмом», «надреалізмом», «сюрреалізмом». Саме Аполлінер запровадив термін «сюр­реалізм» і визначив ним нову течію в поезії. Для Аполлінера сюрреалізм був перш за все засобом пізнання «не снів, не марень, а реальності». У сюрреалізмі він бачив «вихідну точку для вияву ново­го духу». Він закликав поетів бути провідниками суспільства. На його думку, поет має боротися зі старими поетичними штампами, твори­ти «несподіване», експериментувати. Поезія — своєрідне «здивування» від сприйняття життя й людини  Поетичний процес за допомогою синтезу серйозного і смішного, ліричного і трагічного перетворює дійсність, що й сприймається читачем як нова дійсність. Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його духовного життя й не­обхідність пошуку різних шляхів до його осмислення. «Надреальність» поезії виявляється в сюжетах, образах, самій будові його віршів. Через зорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуття. Ці образи ніби нанизуються один на одний, все, що бачить поет, підко­ряється його внутрішньому ритму, а реальність стає зовсім іншою «новою ре­альністю», або «надреальністю». У «надреальності» все: сніг, солдати, світло — все тужить за коханою(Марія). А. не використовує жодного розділового знака, і немо­жливо виділити ні головне, ні другорядне. Бо головне — реальність його душі, яка впливає на все, що бачить він у своєму злеті. «Реальність душі» має свої «пам'ятники», свої «пейзажі», і вони стають фак­том існування «надреальності», що створює поет. Тому у вірші рівноправно іс­нують і образи мистецтва, і цитати з інших літературних творів, і безпосередні враження від світу. А. був добре обізнаний у класичній літературі, він використовує її скарб для створення своєї «надреальності». Його звертання до літературної спадщини мають глибокий зміст, привертають читача до довічно­го, але роблять його напрочуд новим і світлим.

Почуття особистості в світі стають предметом дослідження й у вірші «Міст Мірабо». Тема його — кохання, що минає, спливає з життя героя. Міст Мірабо для багатьох поколінь французів — символ вічної історії взаємин чоловіка і жінки, чимало зізнань у коханні чула ріка і котила свої хвилі далі. У невпинному русі ріки почуттів  запорука розвитку життя. Автор утверджує цін­ність внутрішніх переживань особистості, мінливих, але прекрасних. Душа  героя цього твору ніби відділяється у своїй журбі від свого носія і ле­тить за водою, а серце б'ється в унісон з усім світом: Зображувальні засоби вірша підкорені виявленню її думки — життя триває, лине, змінюється. Ап. вживає велику кількість дієслів, що передають саме рух, зміну станів. А от форма вірша — старовинна пісня ткаль, яку співали сотні років дівчата. Це поєднання руху і сталості наче утворює місток між вічністю й теперішнім, дарує надію на майбутнє.

Аполлінер заклав підвалини нового сюрреалістичного ми­стецтва. В його творах реальність зображується у своєрідному синтезі, нероз­ривному зв'язку і взаємовпливу внутрішнього світу людини і реальності, а по­чуття передаються через ознаки реальності.

Творчість Ґ. Аполлінера є одним із найзначніших і найхарактерніших явищ поетичного сприйняття суперечливої дійсності XX ст. Збірка «Каліграми. Вірші Миру і Війні» вийшла друком 1918р- Поділяється вона на дві частини: до першої увійшли поезії, написані Аполлінером у 1913 р. і першій половині 1914р., до другої — фронтові поезії. Присвячена збірка пам'яті друга поета, літерато­ра Рене Даліза, що загинув на фронті. Назва збірки пов'язана з експеримента­ми в царині поетичної форми. Частина віршів має вигляд «ліричних ідеограм», або каліграм, тобто вони написані так, що їхній текст створює своєрідний ма­люнок (будинок, зірка, лінії дощу тощо). У «Калігамах» поет засуджує війну, але антивоєнною тематикою значення їх не вичерпується. Збірка порушує важливі проблеми духовного і історичного буття людства. Поет багато й сміливо експе­риментує, домагаючись «безпосереднього вираження». Так з'являються його «поезії-розмови», «поезії-репортажі», для яких «будівельним матеріалом» слу­жили факти, фрагменти «безпосередньої дійсності. Проте збірка—прагненням відтворити складний «потік жит­тя», в якому всі зв'язки розриваються й водночас усі фрагменти з'єднані неви­димим ланцюгом, пізнати який покликана поезія. Для  Ап. людина, попри всі її помилки й хибні ілюзії, завжди залишається володарем світу, який веде постійну боротьбу за життя на межі світла і темряви, миру і війни, високо­го і буденного. Найбільш відома аполлінерівська калігарма — «Зарізана голубка й водограй». Розташуванням літер неоднакового розміру та різними напрямками рядків вона утворює обриси голубки над струменями фонтану, що символізує вічний плач по загиблих на війні. Цей образ навіяв його відомий малюнок голубки — симво­лу миру П. Пікассо. Війну поет сприйняв як страшну трагедію, але трагедію майже неминучу, невблаганну, як Страшний Суд. Світ наче розколовся на дві половини: з од­ного боку — люди, природне життя, з іншого — страждання, кров, смерть. За принципом антитези й побудовано поезію «Зарізана голубка й водограй» у формі звертання до всіх сучасників, що їх розкидала війна по світу, або забрала смерть. Поет винаходить форму звертання до сучасників, він не вживає таких слів, як «людство», «сучасники». Навпаки, звертання його має суто особистісний, навіть інтим­ний характер. У цьому переліку імен і особистий зміст, і поетичний. Кожна людина на світі неповторна, смерть кожної людини — трагедія, втрата цього світу. Підчас вій­ни загиблих рахують сотнями, тисячами, всіх імен не перелічиш. Але так став­ляться до людей ті, хто запалив цю війну. Поету близькі всі люди, він пам'ятає і живих, і мертвих. Тому у кожного з них є ім'я, а всі разом вони —сучасники поета. Глибокого філософського змісту набуває й образ водограю, це й символ ско­рботи, оплакування всіх загиблих. Як не витече вода з водограю, так не втаму­вати поету душевної туги, жалю, адже війна забрала передчасно молодих і лю­бих. Але в кінцевих рядках вірша поєднуються глибокий трагізм і віра у можливість спасіння людства, виникає образ зраненого, але не вбитого сон­ця, багряного горизонту, що може символізувати нову зорю миру. Антивоєнний пафос вірша поєднується з глибокими філософсь­кими узагальненнями. Поет розкриває протиприродну сутність війни, передає своє розуміння подій через низку яскравих образів. Поєднання зорових і текс­тових образів мало на меті посилити враження від твору, примусити читача по-новому подивитися на світ.