Творчий шлях Шекспіра. Останній геній доби Відроджен­ня.

7. творчий шлях  Шекспіра(1564-1616) . шекспірівське питання. Проблематика та своєрідність драматургії. Останній геній доби Відроджен­ня.

Більша частина літературного доробку Шекспіра - п'єси, написані ним для театру, де він сам працював як актор. У трьох жанрах драматургії (комедії, трагедії та історичні хроніки) протягом свого життя він написав загалом 37 творів. Серед них найзнаменитіші: трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір»  і «Макбет»,а т акож дві поеми і 154 сонети.  «Шекспірівське питання» полягає в тому, що за 1585-1592 рр. у історичних документах немає жодних відомос­тей про Вільяма Шекспіра. Отже, доводиться лише гадати, як він прожив цей час і чому вирішив стати актором, що досить незвично для людини його суспільного становища, до того ж батька трьох дітей. Тим часом уже з 1592 р. у літературно-театральному світі Лондона виникає інтерес до актора і поета Шекспіра. У 1590 р. Шекспір вступив до лондонської трупи Джеймса Берберджа, що також був родом зі Стретфорда-на-Ейвоні та очолював трупу до 1599 р. У тому ж році в Лондоні почав діяти театр «Глобус», а очолили його люди, коштом яких, очевидно, й був він побудований, їм же надходив прибуток від вистав. Фактично Шекспір був першим великим письменником, який зароб­ляв на прожиток літературною працею, будучи матеріально зацікавле­ним в успіху своїх п'єс. Він помер 23 квітня 1616 р.  Шекспір віддавав перевагу легендарним або історичним сю­жетам, освяченим авторитетом старовини. Такі сюжети під­ходили для трагедій. Шекспір і його сучасники брали сюжети з античних міфів, з античної або вітчизняної історії, з легендарного минулого. Більше буденного життя і менше «легендарності» було в коме­діях. Зате в них було багато неймовірних пригод, дивовижних збігів, разючих випадковостей, чудес, фантастики. Щоб зрозуміти твори Шекспіра, намагайтесь: визначити, яку життєво важливу мету ставить перед собою персонаж (1); уважно простежити, за допомогою яких вчинків він її здій­снює і хто йому допомагає (2); зробити висновок про результат його дій (3). Якщо у творі є всі ці три компоненти, перед нами — окрема сюжетна лінія. В різних п'єсах Шекспіра ми знаходи­мо від двох до п'яти сюжетних ліній. Шекспірівський персонаж наділений всіма рисами рене­сансної людини. Він не стільки розмірковує, скільки діє. При­йнявши рішення, герой негайно приступає до його втілення в життя. У центрі шекспірівської п'єси — розкриття вчинків людини або здатності людини до активного вчинку. Просту­вання до мети вимагає від героя виняткової концентрації волі, рішучості, мужності, пристрасті, напруження всіх фізичних і моральних сил.  Найславетнішою трагедією Вільяма Шекспіра є п'єса «Гамлет, принц данський». Шекспір переплітає дві сюжетні лі­нії: лінію Гамлета, який ставить перед собою і намагається здійснити єдину важливу для нього мету — помститися за вбитого батька; і лінію короля Клавдія, для якого важлива ме­та — попередити будь-які дії Гамлета, спрямовані проти ньо­го. Отже, це лінія справедливої помсти Гамлета і лінія злочин­них дій короля проти Гамлета. Решта персонажів групується навколо Гамлета і Клавдія.

Трагедія написана з дотриманням цілої низки вимог, що висувалися до жанру так званої «трагедії помсти», а саме: ін­триган обов'язково загине від власної інтриги, головний герой закохається в дочку свого ворога, а злочин буде розкритий за допомогою відтворення його точної копії у виставі мандрівних акторів.

Що ж створює враження уповільненого темпу подій п'єси? Це такий прийом композиції, як монологи — промови дійової особи, звернені до себе або до інших осіб. Гамлет у монологах аналізує свої переживання, дає оцінку своїм вчинкам. Розду­ми людини про саму себе називаються рефлексією. Монологи Гамлета носять рефлексивний характер. Для людини, що за­нурюється в себе, навколишній час і простір ніби припиняють існування. Це враження і намагався передати Шекспір. Цим самим він підніс значення внутрішнього світу свого героя. Перші слова для Гамлетового монологу Шекспір знайшов у давньогрецького філософа Парменіда, в якого вони звучали так: «Чи бути чи зовсім не бути — ось тут розв'язання пробле­ми». Цей факт свідчив і про філософську обізнаність Шекспіра, і про його намір виділити прагнення Гамлета по-філософськи осмислити життя. Гамлет прагне усвідоми­ти особисту відповідальність за вчинок — вбивство, не виправ­довуючи його ні родовим звичаєм, ні кодексом честі, ні чужим авторитетом.

Вершачи навіть справедливу помсту, Гамлет розуміє, що піднімає руку на безцінний скарб — людське життя. Людина для нього не гріховна і не мізерна істота, як вчили у середні віки, а «окраса всесвіту», «вінець всього сущого», вона «шляхетна розумом», «безмежна хистом», «дією подібна до янгола, тямою — до божества». Після страшної ночі на башті Гамлет поспішає до Офелії. Проте дівчина навіть не спробувала з'ясувати, що коїться з принцом. Це було ще одне розчарування для Гамлета — в ко­ханні та коханій. Офелія зрадила його, адже вона не зберегла таємниці свого почуття від інших людей.

Король почав діяти проти Гамлета ще до того, як принц діз­нався про його злочин від Привида. Він не відпустив Гамлета у Віттенберг, щоб легше було наглядати за ним, а допомогти ко­ролю в цьому мали найближчі друзі принца.  У другій дії вже виявляється трагізм самотності Гамлета. Він хоче знайти душевну підтримку, заспокоїтися серед близьких йому людей — матері, коханої, студентських друзів. Але з'ясовується, що через цих же людей діє король, пильно стежачи за принцом. Коло замкнулося. Тепер ми краще ро­зуміємо і такі символи п'єси: холодний грудень, камінні мури Ельсінора, за якими загублено волю. Єдиний порятунок для Гамлета — приховувати свої справжні думки і почуття за ма­скою божевільного.Третя дія є вирішальною в трагедії. Обидва супротивники вже не приховують своїх намірів. Під час вистави акторів не тільки Гамлет остаточно переконався у вині короля, а й ко­роль зрозумів, що Гамлет знає про його злочин.Гамлет рішуче приступає до помсти; зі свого боку, й король вживає рішучих заходів, аби вбити Гамлета. Момент драми, коли у стосунках персонажів відбувається важлива зміна, що відкриває шлях до розв'язки, називається перипетією (від грецького «несподіваний поворот»). Після ви­стави, коли «маски скинуто», Гамлет стає весь як стиснута пру­жина. Він розуміє, що й король тепер поспішатиме позбавити­ся його. Гамлет не хоче вбивати короля, коли той молиться в каплиці, але через кілька хвилин спрямовує проти нього свою зброю, та замість короля гине Полоній. Так само остаточно з'ясовуються стосунки з іншими, най­дорожчими для Гамлета людьми — з коханою і матір'ю. Із за­таєною ніжністю звертається до Офелії Гамлет, перериваючи свої смутні думки про смерть; сухо та офіційно звучить після цього її звертання до Гамлета. А намір дівчини повернути ли­сти та подарунки виводить принца з рівноваги, і він починає говорити з нею зухвало і різко. Гамлет віддає належне бага­тьом цнотам Офелії: вона скромна й гарна, щира й чесна, ро­зумна й добре вихована. Однак їй не вистачає сили волі, само­стійності в думках та рішеннях. А саме таку людину хоче ба­чити коло себе Гамлет у годину тяжких випробувань. Краса і цнотливість — невіддільні чесноти Офелії, але у складній жит­тєвій боротьбі не лише вони служать опорою людині. Ні з Офелією, ні з матір'ю йому не вистачає щи­рих стосунків; він хоче, щоб його сприймали насамперед як людину. В цій холодності з боку оточення ще одна риса трагіч­ного становища Гамлета. У четвертій дії геніальний драматург послідовно розгортає комічні і трагічні події. Ми дізнаємося про те, чого не знає Гамлет: про зрадницький план убити його. Нещастя з Офелією трапилось за відсутності Гамлета. Напруження п'ятої та шос­тої сцен створюється додатково тим, що ми ще не знаємо, як склалася доля висланого в Англію принца. Записка від нього, яку читає король, не прояснює всіх обставин того, що з ним відбулося, а лише посилює напруження. Гробокопи в єлизаветинському театрі належали до коміч­них образів. Розмова Гамлета з одним із них відбувається в комічному стилі. Але цей комізм посилює трагічне напружен­ня дії. Адже глядачеві відомо те, чого ще не знає Гамлет: мо­гила призначена для його коханої. Розмова з гробокопом на кладовищі в день похорону Офелії свідчить, що шлях розчарування Гамлета в житті довершено. Месник втратив вищий сенс помсти. Він може покарати зло людське, але ж у світі, як він вважає, панує вище зло — смерть. Гамлет втратив те, заради чого варто було жити: кохану, друзів. Тепер тільки обов'язок перед батьком, слово честі при­мушує його довершити помсту. Ось чому, хоча помста зверше­на наприкінці п'єси, зло не покаране. Гамлету не вдалося здійснити свою головну мету.