12. ХVІІ ст. особлива історико-літ. епоха. Основні літературні напрямки та їх представники.

Для доби бароко характерно те, що знання про людину ви­ражали не в абстрактній формі, а образно й емоційно. То­му поширився жанр афоризму — узагальненого судження у стислій, художньо ефектній формі, в основі якого не­рідко лежить логічно несподіваний поворот думки. Бароко — це назва художнього стилю. Спочатку цей термін вживали стосовно до архітектури й образотворчого мистецтва XVII ст., щоб наголосити на їх відмінності від мистецтва попе­редньої доби — Відродження. Потім його поширили на музи­ку і літературу. Тепер так нерідко називають всю культуру XVII ст.: доба бароко. А саме слово «бароко» походить від пор­тугальського — перлина (або мушля з перли­ною) незвичайної форми. У театрі новим бароковим жанром стала опера; в ній персо­нажі не розмовляли, а співали у супроводі групи музикан­тів — оркестру. В опері розігрували сюжети з античної чи ста­розавітної міфології. Оперна вистава вражала пишністю, свят­ковістю, яскравими барвами костюмів і декорацій, танцями і хорами. Стилю бароко в літературі притаманні вишукані і складні для розуміння метафори, символи, алегорії. Поети оспівують красу життя як скороминущу, а відтак — ще привабливішу. У мистецтві бароко чимало розду­мів про смерть, але це означало тільки одне: воно закликало людину дорожити життям, прожити його осмислено, напов­нити духовним змістом.

Іспанія тієї доби, що в країнах Західної Європи називали Відрод­женням, багато в чому залишалася середньовічною країною. Тут ли­ше наприкінці XV ст. закінчилися війни з арабськими завойовниками - так звана Ре­конкіста (відвоювання). Ця війна дала Іспанії не одне покоління справжніх героїв, - таких як легендарний полководець Сід. Аж ось іспанці відкривають Амери­ку, і Реконкіста Іспанії плавно переходить у Конкісту (завоювання) Америки. Новий тип іспанського вояка - конкістадора XVI ст. - підко­ряє Новий Світ, де ніщо не схоже на Європу, але все нагадує казку, радше фантастику лицарських романів.

Іспанці зі своїм середньовічним мисленням були не в змозі зро­зуміти політичні реалії XVI ст. Почуття «двосвіття» людського існування, що притаманне європейцю наприкінці XVI - на початку XVII ст. особли­во гостро виявилося в тогочасній Іспанії, що стала центром літератури бароко.

ПЕДРО КАЛЬДЕРОН (1600-1681) Контрреформація в Іспанії XVII ст. одним з основних своїх напрямів обрала боротьбу з театром як найбільш колектив­ним і найменш контрольованим засобом духовних шукань. У 50-70-і роки саме Кальдерон своїм авторитетом у церковних та державних колах стримував розгром театру. Та коли друзі письменника, відра­зу ж після його смерті, надрукували повне зібрання його «комедій», обурення цер­ковників вийшло за всі межі, і розгром таки відбувся. Смерть Кальдерона стала також смертю іспанського театру «золотої доби»...

«Комедією» Кальдерон назвав і свій головний твір, завершений у 35-річному віці або, як сказав би Данте, «на півшляху життя земного» (насправді земне життя Кальдерона виявилося довшим від середньо-статистичного). Власне, п'єсу Кальдерона «Життя - це сон», уперше поставлену на сцені в 1635-му, а видану в 1636 р., можна назвати ко­медією лише в тому сенсі, в якому так називав свій твір Данте. Однак є й суттєва відмінність у жанрово-родовій природі твору Кальдерона. І це не просто належність до драматичного роду, а й підкреслена театральність, трактована як ілюзорність. Театр, для якого призначав свої «комедії» Кальдерон, суттєво відрізнявся від театру Шекспіра - і при цьому вже майже нічим не відрізнявся від нашого сучасного театру. Лаштунки, завіса» зміна декорацій - все це з'явилося саме в добу бароко. З'явилося саме для того, аби вже й формою театральної вистави підкреслити: все, що тут відбувається, - це лише ілюзія життя. Принц Сехисмундо, головний герой п'єси Кальдерона «Життя - це сон», в університетах не навчався, бо все своє молоде життя просидів у темниці. Пекучий інтерес до такого, здавалось би, абстрактного філо­софського питання про те, як провести межу між відчуттями наяву та уві сні, для Сехисмундо був далеко не абстрактним. Адже принц став нещас­ною жертвою поганої (що трапляється й нині) моди на гороскопи. Люди­на барокової доби, не маючи справжньої віри ні в Бога, ні в саму себе. А «зірки» (тобто придворні астрологи) «віщують» королю Басиліо, батькові Сехисмундо, таке: його син, ставши дорослим, принесе багато лиха як самому королю, так і усьому королівству. І бать­ко ув'язнює новонародженого спадкоємця у вежі. Постать Сехисмундо створено алегоричною, в дусі бароко. Людина без віри живе неначе у вежі.

«Моїм учителем був сон», - заявляє Сехисмундо в фіналі комедії. Він відмовляється від помсти батькові та від нерозумної пристрасті до Росаури, котра кохає іншого. «На мене чекають великі перемоги, - каже він, але нехай найвищою з них стане оця перемога над самим собою». Розв'язку «гамлетівського» питання цей новий бароковий принц вбачає у тому, аби до всіх життєвих негараздів поставитися як до тимчасових. А до вічної нагороди (або до вічної кари) після смерті - як до пробудження.           XVII ст. як доба в духовному житті Англії розпочинається майже за календарем - з 1603 р. з воцаріння Джеймса (Якова) Стюарта після смерті Єлизавети. Понад десять років ще працюватиме Шекспір, але і в його останніх творах наростають барокові тенденції. Найяскравіші представники покоління «єлизаветинців», народженого у 50-60-х роках XVI ст., переслідуються новим королем не лише духовно, а й фізично. Загалом же офіційну політику та ідеологію Англії за правління короля-католика Якова й особливо його сина Карла можна вважати частиною загаль­ноєвропейської Контрреформації.На зміну поколінню «єлизаветинців» приходить покоління «яковіанців», народжене у 70-х роках XVI ст. Це песимісти, реля­тивісти, схильні недовіряти розуму, натомість більш або менш глибо­ко обстоювати необхідність традиційної християнської віри. Джон Донн  (1572-1631) найвидатніший представник так званої «метафізичної» (барокової) школи в англійській поезії, походив із сім'ї торговця. Навчався в Оксфордському й Кембриджському університетах. Починав свій творчий шлях як типовий ренесансний поет, оспівував земне життя з його радощами і втіхами. Однак у творах поета, написаних у 90-х ро­ках XVI ст., уже починає звучати тема скороминучості усього земного. Мотиви «метафізич­ної туги» наростають у поемах «Шлях душі» та «Анатомія світу». Прийняв­ши, за наполегливою вимогою короля Якова, сан священика, Джон Донн стає найпопулярнішим проповідником Лондона. Його проповіді, видані друком, по суті стали продовженням поетичної творчості, розвиваючи основні її теми.             Остання третина XVI ст. у Франції була затьмарена запеклими релігійними війнами. Заклики до загального примирення з боку останніх гуманістів Ренесансу виявилися марними, а художні засоби, за допомо­гою яких їхня поезія намагалася осмислити криваву перехідну добу, застарілими. У Франції першої половини XVII ст. таким реальним політиком став кардинал Рішельє. Він народився в рік смерті Ронсара і фактич­но управляв Францією з 1624 по 1642 р., за часів короля Людовика XIII. Не покладаючи багато надій на «нових Вергіліїв», кардинал Рішельє більше дбав про поліцію та її секретних агентів, а в галузі «мистецтва слова» винайшов такий реальний засіб масової інфор­мації (та дезінформації), як газета. Перша у світі газета вийшла дру­ком у 1631 р. Кардинал і прем'єр-міністр став її головним редактором. Що ж до літератури як такої, то нею у Франції тепер мала опікува­тися так звана Французька академія, заснована Рішельє у 1635 р. Французькі класицисти рішуче боролися з бароковими тен­денціями в театрі - з іспанським впливом. Теоретики класицизму закидали бароковій драмі пересиченість людьми та подіями. Вони вимагали від драматургів «чистоти жанру» (трагедія або комедія -жодних трагікомедій!) і суворого дотримання трьох єдностей (місця, часу, дії). Жан Шаплен та інші теоретики класицизму першої половини XVII ст. були щирі у своєму прагненні до «порядку» в житті й мистецтві як «ви­щої», ренесансної краси. Однак вони не розуміли, що неспроможні подо­лати барокову свідомість.