ДЖОНАТАН СВІФТ

Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і пись­менник Джонатан Свіфт народився ЗО листопада 1607 року в Ду­бліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народжен­ня сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублін­ський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту — спочатку в школі графства Кілкені (1673—1681), потім у дублінському Трініті-ко-леджі (1682—1688), де йому присудили ступінь бакалавра мис­тецтву 1686 році. Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секре­тарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт зали­шався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіф­та; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Ок­сфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його уче­ницею, а згодом стала дружиною). У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англікан­ської церкви й упродовж наступного року служив у Кіл руті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів — памфлет -":.зка бочки», робота над яким тривала кілька років. «Казка счки» вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчи­нивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та пуританську.

У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру «Битва книг». Твір був присвячений дискусії між прибіч­никами «давніх і нових книг», в якій на боці «давніх» брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спад­щини, але за його творче використання (передусім для подальшо­го розвитку сучасної англійської літератури).

Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублін­ському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів'я.

Його літературна популярність стала ще більшою після ви-] ходу серії нарисів «Папери Бікерстафа» (1708 — 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантною джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал «Бовтун» (1709). Свіфт співпра­цював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.

Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 — 1711) видає торійський журнал «Екзамінер». З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт пере­буває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як то­рійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток «Клуб Мартіна Скліблеруса (Пи­саки)». Докладні відомості про політичні й літературні події Лон­дона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його за­гибелі дістали назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя — Естер Джонсон.

На захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублін­ському соборі св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії.

Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом «Пропозиція про загальне використання ірландської мануфакту­ри» (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Цен­тральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Лис­там Суконщика» (1724).

Твір був спрямований проти патенту, який було видано бри­танським урядом англійському купцю Буду на право чеканити

срібну (і неповноцінну) монету в Ірландії. До патенту Вуда в Ір-ії поставилися негативно, керуючись мотивами політичного 1.1 економічного характеру. Ірландський парламент та його вико­навчі органи вжили проти монети Вуда ряд заходів, які вимагали Підтримку бойкотом ірландців. «Листи Суконщика» допомагали Цьому бойкотові й примусили лондонський уряд відмінити патент Пуда. Свіфт став національним героєм.

Головною книгою життя Дж. Свіфта стають «Мандри до різ­них країн світу Лемюеля Гулівера» (1721 —1725), що були ви­їмці в Лондоні в 1726 році.

Останнє десятиліття тзорчої діяльності великого сатирика, було після виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гулі­вера» (1726—1737) позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Ви-ступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним громадя­нином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є політична сатира, як правило, пов'язана з Ір­ландією («Клуб Легіон», 1736). Підсумок своєї творчої діяль­ності Свіфт підводить в одному з найбільш значущих своїх пое­тичних творів — «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731, видані 1738).

Свіфт помер 19 жовтня 1745 року в Дубліні. На його могилі вирізьблена складена ним епітафія: «Тут покоїться тіло Джоната­не Свіфта, доктора богослов'я, декана цього кафедрального со­бору, жорстоке обурення не може більше терзати його серце. Проходь, подорожній, і наслідуй, якщо зможеш, сміливому за­хиснику свободи».

«Мандри Гулівера» (1721 —1725)

За жанром «Мандри Гулівера» — це сатиричний філософ­сько-політичний роман, що посідає вагоме місце в розвитку мис­тецтва доби Просвітництва. Своєрідність жанрової природи тво­ру полягає в поєднанні романної та памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість свіфтовського роману — виразно відчутні публіцистичні засади.

Головною темою «Мандрів» є мінливість зовнішнього вигляду світу природи та людини, зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого потрапляє Гулівер під час своїх мандрів. Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чилншій країні (у лі­ліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгмів). Твір має яскраво виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичіюгв характеру. Це приваблює перш за все дітей. Вводячи казкові тм фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не об«| межується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на | основі якої будується сатиричний гротеск. Текст «Мандрів» про­низаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами.

Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не за«1 довольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країна велет­нів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король — як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях користується прин­ципами вищої моралі.

Подорож Гулівера до Лапути з відвідуванням Великої Акаде­мії — це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гулівера — до країни з розумними кіньми й зідичавілими представниками людства — йеху. Все це результат глибокого розчарування автора в можли­востях позитивного розвитку людського суспільства.

Подвійна художня функція фантастики — наочність та гро­тескна пародія — опрацьовується Свіфтом у руслі античної і гу­маністичної традиції. У співвідношенні з цією традицією мотиви групуються навколо схеми вигаданої мандрівки. Щодо Гулівера, то надана схема спирається також на англійську прозу XVII сто­ліття, в якій широко показані розповіді мандрівників епохи вели­ких географічних відкриттів. З описів морських подорожей XVII століття Свіфт запозичує мандрівний колорит, який дає фантас­тиці ілюзію зримої реальності. Ця ілюзія збільшується ще й за­вдяки тому, що в зовнішньому вигляді між ліліпутами та велетня­ми, з одного боку, і самим Гулівером та його світом — з другого, існує співвідношення величин. Кількісні співвідношення підтри­муються якісними різностями, які встановлює Свіфт між розумо­вим і моральним рівнем Гулівера, його свідомістю і відповідно свідомістю ліліпутів, бробдингнежців, йеху, гуігнгнмів. Кут зору, під яким Гулівер бачить чергову країну своїх мандрів, заздалегідь точно встановлений: вій визначається тим, наскільки її мешканці більші чи менші за Гулівера в розумовому та моральному відно­шенні. Ілюзія правдоподібності, яка охоплює гротескний світ «Мандрів», з одного боку, наближує його до читача, з другого — маскує памфлетну основу твору. Казкова фабула разом з правдоподібним пригодницьким колоритом морської мандрівки становить   конструктивну   основу   «Мандрів».   Сюди   можна включити й автобіографічний елемент — сімейні розповіді та особисті враження Свіфта про незвичайну пригоду його раннього дитинства. Предметом сатиричного зображення в «Мандрах» є історія. Свіфт прилучає до неї читача на прикладі сучасної для нього Ан­глії. Перша й третя частини сповнені натяків, і сатира в них має більш конкретний характер, ніж у двох інших частинах. У «Ман­драх до Ліліпутії» натяки органічно вплетені до розгортання по­дій. Історична алюзія у Свіфта не відмінюється хронологічною послідовністю, вона може належати до окремої особи й вказувати на малі біографічні подробиці. Так, наприклад, у другій частині опис минулих смут в Бробдингнезі має на увазі соціальне потря­сіння XVII століття; в третій частині, яка розпадається на окремі епізоди, метою сатири є не тільки вади англійського політичного життя, але й безмірні претензії експериментально-математично­го природознавства. До канви фантастичної розповіді цієї части­ни входять і натяки на злобу дня, і багатопланова алегорія про острів, що літає.

У гротескпо-сатиричному описі всіх трьох країн, які відвідує Гулівер перед своєю останньою мандрівкою, є контрастний мо­мент — мотив утопії, ідеального суспільного ладу. Мотив утопії виражено як ідеалізація предків. Він надає розповідям Гулівера особливого ракурсу, за якого історія постає перед читачами як зміна поколінь, що деградують, а час повернено назад.

Протест проти відсутності свободи належить до головних тем «Мандрів». Тим більш значущим є те, що зачарований інтелек­том гуігнгнмів Гулівер відчуває тільки відразу до істот, подібних до себе, яких він бачить «прив'язаними за шию до колоди». Так Свіфт випробовує сміхом раціоналізм просвітників і там, де вони шукали безмежну перспективу для розвитку особистості, бачить можливості її виродження.