Понедельник, 23.10.2017, 06:18
Приветствую Вас Гость | RSS

Студенту

Трагічні суперечності творчого шляху М. Горького. Неоромантичні та реалістичні тенденції в прозі.

37. Трагічні суперечності творчого шляху М. Горького. Неоромантичні та реалістичні тенденції в прозі Г. жанрове розмаїтя творчості, новий тип героя. Аналіз твору.


На межі XIX XX ст. у художній літературі набули розвитку такі течії: імпресіонізм, натуралізм, неоромантизм, символізм.. на думку українського літературознавця Д. Наливайка, «за всієї своєї новизни течії кінця XIX - початку XX ст. не були радикальним розривом з великими художніми системами попередньої епохи: такий розрив відбувається вже в 10-20-х роках XX ст., за доби модернізму й авангардизму. Всі вони генетично пов'язані зі згаданими системами: натуралізм і по­части імпресіонізм - з реалізмом, а неоромантизм і символізм -з романтизмом». Оновлення традиційних художніх напрямів спричинило певні зрушення у жанровій системі, зокрема -зближення ліричних і прозових форм, найяскравішим свідчен­ням якого стало поширення ліричної прози та віршів у прозі.

Зазначені процеси відбилися у російській літературі почат­ку XX ст. значний вплив на російське літературне життя цього періоду справили також соціально-історичні потрясіння, яких країна зазнала під час війни з Японією, революцій 1905-1907 і 1917 рр., Першої світової війни, за роки встановлення радянської влади та бра­товбивчої громадянської війни. Все це підсилило напругу духовних струмів у російській культурній свідомості. Трагічна епоха віддзеркалилася не лише у світосприйнятті тогочасних митців, а й у їхніх долях. Це стосується зокрема життєвих шляхів трьох видатних російських письменників -Максима Горького, І. Буніна та О. Купріна. Революційні події 1917 р. виштовхнули цих митців за межі батьківщини. У по­дальшому їхні долі склалися по-різному. Максим Горький, який за часів царату співчував знедоленим і поетизував рево­люціонерів, а від 1921 р. перебував у еміграції, згодом повер­нувся до СРСР, де став улюбленцем тоталітарної влади й засновником «соцреалізму».

Спільні риси простежуються також у творчості названих митців. Кожен з них поєднував у своїх творах традиції російсь­кого класичного реалізму з художніми тенденціями межі ХІХ-ХХ ст., зокрема - неоромантичними (Горький, Купрін) та імпресіоністичними (Бунін). Таке поєднання зумовило своєрід­ність створених ними художніх світів.

- Буря! Скоро гряне буря!

Це сміливий Буревісник гордо в блискавках ширяє над ревучим гнівно морем, то кричить пророк звитяги: - Хай сильніше гряне буря!..*

- ці слова Максима Горького з його знаменитої «Пісні про Буревісника», що на початку XX ст. пролунали як могутній заклик до революції, і сьогодні вражають духовним натиском й художньою силою. Ось тільки невблаганна історія країни, на яку обрушилася революційна гроза, змушує нас на початку XXI ст. з іншої точки зору подивитись на рядки «Пісні...». Са­ме у світлі історії відкривається «зворотний бік» і революції, що, довівши країну до межі руйнації, увінчалася народжен­ням тоталітаризму, і висловленого «Буревісником революції» (так називали Максима Горького) романтичного жадання «бурі», за котрим, власне, стояло затяте небажання зважати на неминучі роз­біжності між прекраснодушним ідеалом та дійсністю. Утім, далекого 1901 р., коли з'явився цей вірш у прозі, мало хто міг передбачи­ти подібне протиріччя, а зрозуміти його причини - й поготів. За радянських часів романтична піднесеність Горького зазви­чай пояснювалася впливом комуністич­них ідей. Проведення ж паралелей між нею та романтичним пафосом    творів Ф. Ніцше, затаврованого комуністичною ідеологією, не заохочувалось. Тимчасом досить поставити поряд дві цитати, взяті з їхніх творів: «Нижче хмар над морем гордо там ширяє Бу­ревісник, чорній блискавці подібний» («Пісня про Буревісни­ка» Горького) та «Я розповідаю вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона - те шаленство...» («Так казав Заратустра» Ніцше), аби помітити деяку спорідненість почерків російського письменника та німецького філософа-. Ця спорідненість мала своїм підґрунтям нове романтичне сприйняття світу, прита­манне обом зазначеним авторам. У стихії романтики, якою було позначено чимало його творів (і, додамо, якою читачів причаровували лірично-філо­софські книжки Ф. Ніцше), Горький вбачав важливу складову сучасної літератури: «Я вважаю, - говорив він, - що необхідною є суміш реалізму з романтизмом. Не реаліст, не романтик, а і реаліст і романтик - як дві іпостасі єдиної істоти».

Неоромантизм (від грец. пеоз - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли у літературі на межі ХІХ-ХХ ст. Естетика неоромантизму формувалася у тісній взаємодії з реалістич­ними тенденціями та течіями декадентської доби. Засуджуючи про­заїчне «обивательське існування», неоромантики, подібно до роман­тиків XIX ст., оспівували мужність, подвиг і героїку, поетизували яскраві пригоди. Типовий неоромантичний герой - непересічна сильна особистість (нерідко наділена рисами «надлюдини»), вигнанець, що протистоїть міщанській більшості, шукач романтики та пригод. На­віть зазнаючи поразки у боротьбі з ворожим світом, неоромантичний герой залишається духовно непереможеним. Неоромантичні риси про­стежуються у творчості таких митців, як Джозеф Конрад, Р. Кіплінґ, Джек Лондон, Ґ. Ібсен, Р. Роллан, С. Ґеорґе, Максим Горький та ін.

До речі, є факти, які свідчать про симпатії Горького до спадщини німецького філософа. «Ніцше... подобається мені», - писав він, зокрема, 1897 р. Однак, відчуваючи спорідненість із вираженими у працях знаменитого філософа несамовитим прагненням ствердити людське «я», пориванням до докорінного перетворення особис­тості, волею до життя та героїчним опором трясовині обива­тельського середовища, Горький водночас не поділяв беззасте­режного ніцшеанського індивідуалізму. Це розмежування з ідеями німецького мислителя відбилося, зокрема, у творі «Стара Ізергіль». Розповідь старої Ізергіль, покладена в осно­ву його сюжету, складається з трьох автономних частин: леген­ди про Ларру, історії її власного життя та легенди про Данко. У першій легенді йдеться про сина орла та жінки, гордія Ларру, який з презирством ставився до людей. Найвищої позначки індивідуалізм Ларри сягнув тоді, коли він убив дівчину, яка відмовилася відповісти на його кохання. Протилежністю Лар­ри постає герой третьої частини повісті - Данко, який втілює ідею жертовної любові до людей. Прагнучи вивести плем'я, до якого він належить, з темного лісу, Данко вириває зі своїх гру­дей палаюче любов'ю серце, аби освітлити ним шлях. Образ героя, який віддав життя заради порятунку людей, є своєрідним уособленням ідеалу «сильної особистості», якого потребувала просякнута героїкою доба. Цей ідеал ґрунтувався на поєднанні уявлень, дотичних до ніцшеанської концепції «надлюдини», з набутками гуманістичної традиції, успадкова­ними Горьким від класичної російської літератури XIX ст. Постаті Ларри та Данко, стилізовані під образи стародавніх ле­генд, набувають широкого узагальненого значення: вони унаочнюють дві протилежні моделі поведінки «сильної особистості» у світі слабких та недосконалих людей. Однак навіть протиставлені один одному як егоїстична та альтруїстична іпостасі «сильної особистості», ці образи виявляють парадоксальну спорідненість. На це, зокрема, звернув увагу російський учений В. Келдиш: «..."надлюдина" Ларра, котрий зневажає інших, нехтує ними ("він вважає себе найпершим на землі й, окрім самого себе, не бачить нічого"), покараний прокляттям вічного відцурання. Проте і його антипод Данко, герой легенди про "палаюче серце", який здійснив подвиг любові до людини, зали­шається самотнім, чужим масі, яку він рятував, - чужим з огляду вже не на свою, а на їхню провину. У ранніх горьківських творах пе­реважає точка зору особистості, відлученої від цілого (навіть коли йдеться про особистість з високими гуманістичними помислами)».

Варто зазначити, що у самому факті протиставлення вказа­них образів далося взнаки епохальне засліплення. Адже така уявна опозиція затуляла перспективу можливого перероджен­ня Данко в Ларру. В реальності, як ми знаємо з історії, такі му­тації траплялися досить часто: революціонери, які вбачали свою місію у тому, щоб «вивести людей із темряви», невдовзі доходили висновку, ніби вони, як і Ларра, є «першими на землі». Пізніше, вже ставши свідком революційної бурі в Росії, Горький давав цьому явищу досить суперечливі оцінки. У його доробку поряд із панегіриком вождю світового пролетаріату, викладеним на сторінках нарису «В. І. Ленін», ми знаходимо також гнівні рядки: «Володимир Ленін насаджує в Росії соціалістичний лад за методом Нечаєва*... Гадаючи, що вони -наполеони від соціалізму, ленінці шаленіють, довершуючи руй­націю Росії, - російський народ заплатить за це озерами крові... Сам Ленін - людина обдарована, одначе він має всі риси "вож­дя", а надто ж конче необхідні для цієї ролі брак моралі та суто панську безжалісність до життя народних мас...»

Витоки поетики та світовідчуття Горького слід шукати у його складному життєвому шляху. Максим Горький (справжнє ім'я та прізвище письменника - Олексій Максимович Пєшков) народив­ся 28 березня 1868 р. Земляки вважали, що псевдонім «Горький» він узяв на згад­ку про батька, якого називали «Горьким» за його любов до ущипливих жартів. Бать­ки майбутнього письменника рано помер­ли, тож хлопець виховувався у домі ба­бусі, Акуліни Іванівни Каширіної, яку він згодом зобразив у першій книзі своєї ав­тобіографічної трилогії - «Дитинство». Горький писав, що бабуся на все життя залишилася для нього «найзрозумілішою і найдорожчою людиною».

Життя письменника «в людях» (саме таку назву має друга частина автобіографічної трилогії), подорожі Росією та зустрічі з представниками соціальних низів сприяли розвитку реалістичного начала його мистецького таланту. Водночас вис­нажлива фізична праця (Горькому довелося побувати бурлакою, вантажником, наймитом, двірником, садівником, моло­тобійцем) загартувала його характер. 1891 р. Горький поділяв випробування, що випали на долю бага­тьох людей, які вирушили на південь Росії з постраждалих від невро­жаю губерній. «Йому йшлося важче, ніж багатьом іншим, адже він не міг покірливо терпіти неправедності й безтурботно позирати на те, як їх покірливо терпить решта», - пише біограф письменника Б. Бя-лик. З цього приводу дослідник нагадує про ситуацію, з певними змінами описану Горьким в автобіографічному оповіданні «Наро­дження людини». Серед голодуючих, що йшли до більш благополуч­ної частини Росії, була вагітна жінка, котра, відчувши наближення пологів, відстала від загалу. Горький намагався спинити подорожніх. «Він кричав їм: "Тварюки ви такі! Може, тут Шекспір народжується!" Однак скінчилося все тим, що майбутнього письменника було побито, а допомагати жінці випало саме йому, хоч він ледве тримався на ногах...» Згодом Горький скаже: «Я був погано пристосований до терплячості... Адже ніщо не спотворює людину так страшно, як спотворює її терплячість, упокорення силі зовнішніх обста­вин». Це - слова романтика, який не може змиритися з дійсністю, що пригнічує його духовну свободу. Із суміші романтичних та реалістичних елементів виник тип босяка, що його Горький ввів до російської літератури. Відзнаючи цю за­слугу письменника, Л. Толстой писав: «Усім нам відомо, що босяки - люди і брати, та знаємо ми це суто теоретично; він же показав нам їх на повний зріст, люблячи їх, він заразив нас цією любов'ю».

На межі 1890-1900-х років Горький пише низку творів у нео­романтичній манері («Стара Ізергіль», «Пісня про Сокола», «Пісня про Буревісника» тощо). Слід, проте, зауважити, що поряд із «Піснею про Буревісника» письменник створив цілком реалістичний роман «Фома Гордєєв», де на широкому історичному тлі зобразив російську буржуазію. Про російське купецтво Горький взагалі писав багато, глибоко аналізуючи психологічні суперечності, притаманні представникам цієї верстви суспільства («Фома Гордєєв», 1899; «Васса Желєзно-ва», 1910; «Справа Артамонових», 1925 та ін.).

1899 р. у Петербурзі Горький знайомиться з В. Вересаєвим, а згодом, у Москві, з Л. Толстим, Л. Андреєвим, А. Чеховим, І. Буніним, О. Купріним. 1902 р. у Московському художньому театрі була поставлена його соціально-філософська п'єса «На дні». Підкреслено реалістично змальовуючи у ній життя так званих «декласованих елементів» — злидарів, які животіють у нічліжці, Горький стверджував гідність та честь людини, що не втрачаються навіть «на дні» суспільства. Високою

гуманістичною вірою в людину сповнені слова одного з мешканців нічліжки: «Людина - це звучить гордо!»

На початку XX ст. слава Горького стрімко зростає. 1902 р. його навіть обрали академіком. Однак «за височайпіим по­велінням» результати виборів було скасовано. Ця подія набула розголосу в середовищі російської інтелігенції. На знак протес­ту проти дискримінації письменника А. Чехов і В. Короленко відмовилися від звання почесного академіка.

Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. був написа­ний роман «Мати» (1907), в якому комуністична ідеологія пізніше вбачала високий взірець літератури «соціалістичного реалізму», що на нього мають «рівнятися» радянські письмен­ники. Як позитивні герої доби у цьому творі змальовувалися революціонер Павло Власов та його мати. Революційно налаш­товані читачі захоплено зустріли роман, інші помітили в ньому схематичність образів і пропагандистську тенденційність, що, на їхню думку, заважало художності. К. Муратова зазначає, що роман «Мати» став новою «Піснею» про буревісників, які цього разу, однак, були зображені в межах реалістичної поети­ки. Характерно, що юрба робітників, яка збирається під час травневої демонстрації, у романі уподібнюється до птаха: «...широко розправивши свої крила, він виструнчився, лашту­ючись здійнятися й летіти, а Павло був його дзьобом».

Після лютневої революції 1917 р. Горький завершує ро­боту над автобіографічною трилогією (романи «Дитинство», «В людях» та «Мої університети»), бере участь у виданні газети «Новая жизнь», де друкує запальні публіцистичні статті («Несвоєчасні думки»).

1921 р. розпочався період еміграції. Письменник жив у Німеччині, Італії, Чехословаччині, працював над романом «Справа Артамонових» та епопеєю «Життя Клима Самгіна». 1931 р. він вирішив повернутися на батьківщину.

Силу романтичної пристрасті й віри в гуманістичні цінності Горький не втратив навіть за умов існування у «золотій клітці», до якої був загнаний сталінським режимом після по­вернення з еміграції. У його виступах останніх років прори­вається живий голос людини, яка не погоджується з нав'яза­ними їй правилами нечистої політичної гри. Належачи до чис­ла інтелігентів, що вперто намагалися втілити ідеал у дійсність і тому були змушені заплющувати очі на тоталітарне переро­дження радянського суспільства, Горький водночас щиро переймався долями багатьох письменників, художників, філо­софів, учених, які потрапили під колеса сталінської машини репресій.

………………………………………………………………………………………………………………………..

Максим Горький (1868—1936) — прозаїк, дра­матург, публіцист, громадський діяч. Письменник-дебютант враз зробився одним із популярніших росій­ських письменників. Відзначали крити­ки  несумнівний зв'язок художнього світу М. Горького з ідеєю «надлюдини» Ф. Ніцше. явно вира­жене в ранній творчості Г.тяжіння до «естетичного» у житті, до зобра­ження «зовнішньої» форми краси, яка не підлягає оцінці категоріями «добро» і «зло». Це дало привід деяким критикам розглядати творчість М. Горького як яви­ще, близьке до символістичного мистецтва. творчість М. Г.переросла в суперечку про духовне значення російської інтелігенції «кінця століття», яку захопило прагнення «переоцінити всі цінності», інтелігенції, чий образ упізнали у горьківських «босяках», людях «поза суспільством». У 1901—1905 рр. письменник вступив у відкриту конфронтацію із владою. Навесні 1901 р. він узяв безпосередню участь у студентських акціях протесту проти дій уряду в Петербурзі, за що його вже втретє заарештували. «Пісню про Буревісника» (1901), сприй­няли як пропаганду проти уряду, заклик до революційних змін; після місячного ув'язнення письменника звільнили під домашній арешт, а згодом вислали в Арзамас під нагляд поліції. «Пісня про Буревісника» має відвертий алегоричний характер. Система об­разів «Пісні...» розгорнута за принципом контрасту: на одному полюсі — ідеал піднесеної особистості, а на іншому — налякані життєвими бурями людці, вті­лені в образах гагар, чайки, пінгвіна. Але вибір образів, особливості жанру, його ритмічна організація дозволяють трактувати «Пісню...» досить широко. Піднесений емоційний пафос, напружений ритм створюють у читача відчуття тривоги й захоплення мужністю Буревісника, який у захваті вітає майбутню бурю. Бунтарство Буревісника самотнє, це герой-одинак, схожий радше на демона, ніж на птаха. автора приваблює не сама буря, а ЇЇ провісник. Напевне, це не тільки тому, що до подій революції, справжньої бурі, було ще далекувато. Можливо, як у випадку з демонізмом Буревісника, автор вже тоді відчував непередбачувані наслідки цієї бурі. Для характеристи­ки героїв цієї пісні не можна застосувати моральні категорії «добро» і «зло», вони поза межами цих категорій. Буря, яку закликає Буревісник, може бути життє­дайною силою, а може — руйнівною. Висновок. «Пісня про Буревісника» М, Горького передає напружену, три­вожну атмосферу початку XX ст. напередодні колосальних зрушень у соціаль­ній і духовній сфері суспільства. Біографія Олексій Максимович Пєшков народився 16 березня 1868 року в Нижньому Новгороді в родині столяра. Коли хлопцеві виповнилося чотири роки, в Астрахані від холери помер батько, через декілька років він втра­тив матір. Потім Олексієві довелося жити в домі його діда Каширіна, власника фарбувальної майстерні, а в молодості — волзького бурлаки. Важке життя, тяжка, виснажлива праця зробили діда жорстоким, жадібним і сварливим, проте він усе ж таки навчив грамоті за Псалтирем і Часословом, а потім віддав його в училище. був відданий «хлопчиком» у магазин взуття. дове­лося працювати «хлопчиком на побігеньках» у родині кресляра, молодшим перемивальником посуду на волзькому пароплаві.  У 1892 році в Тифлісі Олексій влаштувався молотобійцем у залізнич майстерні, почав цікавитися роботою політичних гуртків, наслідок чого потрапив під поліційний нагляд. Саме в Тифлісі було Написано його перше оповідання «Макар Чудра». Могутня сила справжнього таланту переносить читача в Росію кінця XIX століття, Де він біля нічного багаття зачаровано слухає розповідь старого ци­гана про відважного красеня Лойка Зобара і красуню Радду. Багато хто з дослідників творчості Г. вважає, що визначний вплив на становлення і розквіт таланту великого російського письменника мала філософська концепція Фрідріха Ніцше. Герої романтичних творів Г.о висловлюють думки, прой­няті проповіддю понадморалі, закликом до переоцінки всіх ціннос­тей, створених внаслідок історичного-наукового та соціологічного катаклізмів, що впливають на їх самовизначення в житті. У творах пись­менника герої болісно шукають відповіді на соціальні та етичні питання. Однак поряд з такими моральними пошуками стара Ізергіль, героїня однойменного оповідання, розмірковує: життя може здава­тися нікчемним і дріб'язковим лише тим, хто не здатний боротися і здійснювати подвиги Адже здатною на подвиг є лише та людина, яка знає, до чого прагне, яка може зміни­ти свою долю на краще і самореалізуватися в житті. в 1917-1918 роках Г.  працюючи редактором газети вступив у при­страсну полеміку з революційним урядом, принципово розійшовшись з ним в оцінці того, що діялося в країні.  У «Несвоєчасних думках», що стали нині надбанням широкої громадськості, Горький виступив із критикою більшовиків і тих шляхів, якими розвивалася революція, бо зрозумів, що вона є не­безпечною для долі мільйонів людей і призведе до ескалації насиль­ства і руйнування культури. У 1917 році Г., що передбачив перспективу виникнення ще жорстокіших форм су­спільно-політичного устрою, виступив як пристрасний захисник гу­маністичних надбань, накопичених цивілізацією,— її загальнолюд­ських культурних і моральних цінностей. Для Горького кожна людина як представ­ник конкретної епохи, середовища, стану, класу виступала водночас  як продукт розвитку всього людства, що несе в собі частку історичної людини,  яка за 5—6 тисяч років створила все те, що ми іменуємо культурою. Така концепція і визначала демократичність філософсько-естетичних основ творчості  Горький закликав народ і уряд «відмовитися від грубого насильства над людиною» (питання про насильство стало найважливішим у його розбіжностях і урядом більшовиків у ті роки). Він палко виступав як захисник інтелігенції, «мозку країни», застерігав народ від небезпеки ілюзій (♦мрій» про всесвітню революцію). Жовтневу революцію письмен­ник розцінював як жорстокий досвід, як передчасний і небезпечний пін Росії експеримент. Саме принципові розбіжності письменника з більшовиками  стали причиною його еміграції 1921 року. Повернувшись через декілька років на Батьківщину, письмен­ник, усе сильніше починав відчувати двозначність, непевність свого ювища; багато в чому підкоряючись обставинам, він намагався, як міг, і протестувати, тому що «був єдиним, з ким Сталін продов­жував рахуватися». Відмова написати книгу про Сталіна, заступ­ництво за покараних з політичних мотивів і в той же час неможливість виступити відкрито, неможливість навіть знову втекти, йому було відмовлено у візі на виїзд до Італії— усе це зумовило трагізм останніх років його життя. Сталін же «намагався зобразити Горького своїм близьким другом. Але був буквально оточений донощиками. Контролювали і кожен його крок... Його надії на благополуччя і процвітання країни були обмануті».

http://select-news.ru/ - смые интересные и свежие новости для Вас!
Меню сайта
Форма входа
Категории раздела
Тексты с переводом [5]
Образование [11]
Учеба [11]
Новые технологии [1]
Досуг [0]
Разное [1]
Поиск
Календарь
«  Октябрь 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Друзья сайта
  • Перевод с английского
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0
    Студентам

    Все права защищены ©.
    Использование материалов данного сайта разрешено
    только с активной ссылкой на http://studentu.ucoz.ua!

    Copyright MyCorp © 2017