Література російського зарубіжжя (Бунін, Набоков, Шмельов.)

38. Література російського зарубіжжя (Бунін, Набоков, Шмельов.) Аналіз твору.

ЛИТЕРАТУРА РУССКОГО ЗАРУБЕЖЬЯ, процесс в русской литературе, вызванный массовой эмиграцией писателей, поэтов и публицистов после революции 1917 года и развивавшийся за рубежом параллельно с советской литературой. Принято выделять три основные волны эмиграции, и следовательно, три основных этапа развития эмигрантской литературы. Первая волна — с 1918 до Второй мировой войны — наиболее значительная и многочисленная. Она делится на два поколения: к старшему относятся И. А. Бунин, А. И. Куприн, И. С. Шмелев, И. Цветаева, писатели, ориентированные на классическую русскую культуру и пытающиеся компенсировать трагедию остракизма обращением к национальным ценностям. К младшему поколению принадлежат В. В. Набоков, , Ю. В. Мандельштам…ищущие новые формы и средства художественной выразительности. в середине 1920-х гг. доминирующее положение в культурной жизни эмигрантов занял Париж. Здесь издавалось большое количество газет и журналов на русском языке («Последние новости», «Возрождение »), создавались литературные кружки и группировки («Зеленая лампа»). Судьбы писателей первой волны сложились по-разному: старшее поколение, обладатели громким и знаменитых имен еще на родине, оказалось более успешным, из младших только единицы сумели найти свое место в русской и мировой литературе. Вторая волна эмиграции состояла большей частью из военнопленных, угнанных на работы в Германию.. Творчество этих поэтов и прозаиков объединяет тема войны и тоталитарного террора, к которой они постоянно возвращались в своих произведениях. Их основными печатными органами стали журналы «Грани» и «Новый журнал ». Третья волна, возникшая в начале 1970-х гг., состояла из писателей, составлявших в основном оппозицию советскому режиму. Часть из них была выслана насильно, часть покинула родину добровольно, спасаясь от преследований и цензурных ограничений. В период с 1960-х гг. до середины 1980-х гг. из Советского Союза эмигрировали А. И. Солженицын, И. А. Бродский, Саша Соколов и др. Центром расселения третьей волны стали США.

1920 року для Буніна почалося життя у Франца, де прожив до кінця днів. Кращі твори Буніна періду еміграції -автобіограігчний роман «Життя Арсеньева», «Митина любов», численні опов1дання — пройняті любов'ю до Росії. В них часто бринить глибока й щира туга за втраченою батьківщиною. під час Великої Вгтчизнянї! війни, перебуваючи в окупованій нвмецькими фашистами Франції, Б. показав себе справжнім пат­риотом. Незважаючи на матеіальну скруту, письменник категорич­но в1дмовився від будь-якого ствроб1тництва з фашистами, яких ненавид1в. Він переховував на своїй квартирі радянських полонених, щиро радів перемогам радянських військ. У роки Другої світової війни письменник створив шедевр — цикл опові­дань про кохання «Темні алеї». У сприйнятті автора збірки це по­чуття поєднане з вічністю: воно не піддається зникненню у свідо­мості і несе в собі вище начало, бо відкриває в особистості щось від «Божого древа». Важким і довгим був шлях становлення Івана Олексійовича на ниві красного письменства, однак саме він одним з перших серед росіян одержав Нобелівську премію. Останньою книгою Буніна стала книга «Спогадів», куди увійшли нариси-портрети О. Блока, М. Горького, О. Толстого. Помер І. О. Бунін 8 листопада 1953 року в Парижі. Таємнича жіноча природа в оповіданні І. Буніна «Легке дихання». Проблема «вічних цінностей» духовного життя людини завжди хвилювала письменників. Але осо­бливо гостро вона постала на зламі XIX—XX ст., коли людство усвідомило духовну кризу, загрозу гуманістичним ідеалам і культурі. В цей час з'яв­ляються твори, в яких духовне життя людини, її не­повторний внутрішній світ, її здатність відчувати красу змальовуються як єдина запорука мораль­ності людства. Серед «вічних тем» в літературі цього періоду тема кохання набуває особли­вого змісту, до неї звертаються письменники різних країн, різних літературних напрямків.Своєрідну «філософію кохання» презентує у своїх творах І. Бунін. Це почуття письменник сприймав як чудову мить, що веде до трагічного фіналу. Саме так трактується кохання в ліричному циклі новел «Темні алеї». Кохання — це темні алеї, де багато несподіваного, таємничого, що не піддається тлумаченню. Тонкий лірик, Бунін на сторінках своїх прозових творів змальовує особливу ліричну атмосферу, що її народжує кохання, молодість. В оповіданні «Легке дихання» саме ця атмосфера стає предметом дослідження автора. Новела «Легке дихання» зовсім невелика. Лише кілька сторінок. Але у читача створюється враження, що він прочитав велику повість про справжні таїни жит­тя. Цю новелу недарма вважають неперевершеним шедевром новелістика XX ст. Майстерність Буніна полягає у тонкому поєднанні ліричного й прозаїчного, в особливій пластиці мови, що ніби відтворює саму атмосферу подій, про які автор розповідає. Зміст назви новели розкривається не відразу, як не відразу читач розуміє, що саме «легке дихання» — «головний герой» твору. Розпочинається новела описом могильного хреста, на медальйоні якого портрет вродливої дівчини з напрочуд живими очима. Це Оля Мещерська, сповіщає автор. І розпочинає історію її короткого життя. Початок такий з точки зору традиційної композиції виглядає доволі дивно: смертю героїв зазвичай твір закінчується, а не розпо­чинається. Але в авторському задумі Буніна дуже важливо, аби читач сприймав все, підсвідомо пам'ятаючи, що дівчини, про яку йдеться, вже немає, що ле­жить вона на цвинтарі, а з хреста дивляться на людей її ясні, живі очі. Історія її життя якась непевна, незрозуміла до кінця. Автор її викладає, переставляючи події, не дотримуючись хронологічної послідовності. Спочатку він розповідає про те, яка була Оля, як відрізнялась вона серед інших гімназисток і вродою, і легкою вдачею, і веселістю, і коси у неї були найкращі, і ніхто, як вона, не міг танцювати, і нікого так не обожнювали молодші класи, в неї вже так закохався гімназист, що ніби й руки хотів на себе накласти і т. д. Оля сприймається читачами як втілення юної жіночості, жаги життя, кохання, усьо­го того, що робить людину щасливою, дає відчуття тієї самої «легкості подиху». У наступному епізоді все змінюється. «В останню свою зиму Оля ніби зовсім втратила розум від веселощів»,— так характеризує Олин стан автор. Началь­ниця гімназії викликає Олю, аби вже не в перший раз зробити їй «зауваження». Зміст їх як раз в тому і полягає, що Оля не повинна бути такою, яка вона є — веселою, щасливою, по-юному жіночою. «Ви вже не дитина»,— кілька разів на­голошує начальниця. Дійсно, Олину чарівну дівочість важко не помітити. Як важ­ко не помітити, що саме це і є її сутністю — бути чарівною, принадливою. Хіба ж вона в тому винна? Начальниця це добре розуміє, і від того чомусь починає дратуватися. «Ви вже не дитина, але ще не жінка»,— ось єдиний її аргумент. І Оля з дивовижним спокоєм робить своє дивне визнання — начальниця поми­ляється, вона жінка, а винен у тому брат начальниці, який до того ж виявляється сусідом і Олиному батьку — друг. Автор не дає читачу оговтатися від Олиного зізнання, в наступному рядку він повідомляє: через місяць після цієї розмови Олю привселюдно застрелив на платформі вокзалу якийсь козачий офіцер. Далі автор коротко розповідає і про Олин зв'язок з козачим офіцером, і про її «па­діння», навіть наводить для цього сторінки з її щоденника. Історія Олі закінчи­лась. Дивна історія про милу дівчину, яка чомусь, ніби навмисне, згубила себе. Але новела на цьому не закінчується. Не може закінчитися. Бо Олю пам'ятають, її чарівність, її принадність залишились недосяжним ідеалом. Після смерті Олі її клас­на наставниця, яка живе більш мріями, ніж реальністю, ходить на її могилу. Ця класна дама часто пригадує епізод, в якому читач бачить Олю востаннє. Оля розповідала подрузі про книжку, яку вона знайшла у свого батька; йшлося там про справжню жіночу красу. І Оля запам'ятала її головну ознаку — «легке дихання». Тому і ходить на могилу класна дама, аби відчути цей «легкий подих», якого їй так бракує в житті.

На сторінках новели «Легке дихання» І. Бунін створив поетичну картину юної жіночості, жаги життя, кохання, усього того, що робить людину щасливою, але які нетривкі й беззахисні ці людські цінності. Таємницю жіночої краси не збагнути, можливо, саме «легкий подих» визначає її. «Легкий подих» справжнього мистецтва подарував нам І. Бунін.