Віддзеркалкння декаденської доби в особистості О. Уайльда.

41. Віддзеркалкння декаденської доби в особистості  О. Уайльда. ЕСТЕТИЗМ як провідний принцип світогляду і творчості Уайльда. Аналіз роману «Портреті Доріана Грея »

У1870—1890 роках минулого століття в Англії склалася художньо-естетична теорія естетизму, найяск­равішим представником якої був О. Уайльд (1854— 1900). Найбільш послідовно письменник виклав свою теорію в 1891 р. в книзі «Задуми», а художньо втіли­лась ця теорія в романі «Портрет Доріана Грея». Го­ловна теза його теорії: краса вища за життя, вища за істину й добро. Краса може бути створена в мистецтві, яке має великий вплив на формування ідеалів краси. Але сама краса байдужа до законів моральності. У повсякденному житті треба зве­ртатися до мистецтва, зробити красу неодмінною умовою людського існування. Ось такі основні тези У. майстерно втілив у романі «Портрет Доріана Грея». В центрі роману чотири рівноправні образи: Доріан Грей, художник Безіл Холлуорд, великосвітський скептик і цинік лорд Генрі і портрет Доріана Грея. Вже сама система образів примушує зрозуміти, яке велике значення мало для Вайльда мис­тецтво. Сам автор, визначаючи головних персонажів, говорив, що справжня мо­раль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Художник Безіл Холлуорд, надмірно обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, вмирає від руки того, в чиїй душі він поро­див страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Грей, вівши життя в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Уотон намагається бути тільки спостерігачем у житті й під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь. Авторську позицію виявляє сюжет твору. Дія роману починається з того, що лорд Генрі, естет, приходить в майстерню Безіла Холлуорда, де художник пра­цює над портретом юного красеня. Цей юнак вразив художника, його чарівна вро­да примусила Безіла переглянути свої погляди на мистецтво. Незабаром з'явля­ється і сам натурник Доріан Грей. Він із захопленням слухає цинічні розмови лорда Генрі, погляди якого так не схожі на традиційні, який по суті викладає певні поло­ження естетизму. Лорд Генрі у захваті від мистецтва, а до дійсності ставиться досить скептично. Роботу над портретом закінчено, він вражає всіх своєю досконалі­стю. Із захопленням дивиться на нього Доріан Грей і говорить: «Якби портрет змі­нювався, а я міг залишатися таким, як я є, я б віддав за це душу». Розчулений худо­жник дарує портрет натурнику. Лорда ж Генрі також вражає краса юнака, але він хоче опанувати і його душу, тобто надати фізичній красі певного внутрішнього змі­сту. Зміст цей добре відомий Безілу: відсутність моральних законів, насолода жит­тям як життєва позиція. Лорд Генрі пропонує Доріану взяти участь у розвагах ра­зом із ним. Художник намагається застерегти юнака, але марно, Доріан вдається до світського життя. Він закоханий у молоду актрису Сібілу Вейн, яка натхненно грає ролі у видатних п'єсах, але в бідному театрі. Доріан і Сібіла вирішують побра­тися. Юнак запрошує на виставу з участю нареченої своїх друзів. Дівчина у захваті від свого реального почуття, і їй здається, що грати кохання на сцені марно, бо у реальному житті почуття прекрасніші, ніж їхнє відтворення у мистецтві. Роль Джульєтти у виставі, яку прийшли дивитися Холлуорд і лорд Генрі, вона провалює. Художник співчуває юнакові, лорд цинічно шуткує. Доріан кидає в обличчя своїй нареченій: «Ви вбили моє кохання!» Йому здавалось, що мистецтво й реальність мають нерозривний зв'язок. Всю ніч він блукає Лондоном і на ранок вирішує при­миритися з нареченою, але довідується, що його слова призвели до самогубства Сібіли. Доріан дивиться на свій портрет і з жахом помічає, що на змальованому обличчі з'явилася перша різка зморшка. Далі Вайльд в одній главі розповідає про 20 років з життя героя. Це історія закоханості в свою красу і занепаду душі. Доріан давно вже сховав портрет, бо з часом прекрасне лице перетворилося на потворне обличчя сластолюбного старця. Доріан звинувачує художника в тому, що сталося з його душею, і в припадку ярості вбиває Безіла Холлуорда, а свого компаньйона, шантажуючи страшною таємницею, примушує розчинити тіло художника в азот­ній кислоті. На портреті відбивається і цей страшний злочин. Доріан Грей заздрить всім, навіть своєму компаньйону, який знайшов в собі сили покінчити життя само­губством, навіть лорду Генрі, циніку, який потопає у пороках, але вважає, що будь-який злочин — вульгарність. Доріан кидається на портрет, прагнучи знищити його. Слуги знаходять тіло потворного старця, одягненого в одежу Доріана, поруч з пор­третом, на якому зображений прекрасний юнак. Вайльд відстоює вищу, надреальну силу мистецтва. Мистецтво від­творює красу, зберігає її, воно не підвладне ні часу, ні моральним законам. Але моральним законам не підвладне тільки мистецтво, а не люди. Через зневагу до моральних законів гине Доріан Грей. Безіл гине через самозречення, його фізич­на смерть—лише відбиття смерті митця, коли він надав перевагу одному ідеалу— живій красі людини на ім 'я Доріан Грей. З головних героїв роману наприкінці зали­шаться жити тільки двоє — портрет і лорд Генрі. Здається, що життєва позиція естета-спостєрігача, здатність утриматися на хиткій рівновазі моралі й насолоди життям — єдиний можливий вихід для людини. Проте, за Вайльдом, цей вихід — безплідний. І лорд Генрі платить свою данину життю за таку позицію: втома і бай­дужість, відсутність врешті-решт і творчих злетів духу, і захоплення чуттєвих насо­лод, а відтак—неспроможність ні самому створити красу, ні стати Тіїїжерелом.   Роман «Портрет Доріана Грея» був створений у рекордно короткий термін, про дотримання яко­го автор заключив парі. У передмові до роману Вайльд написав: «Немає книг моральних або не­моральних. Є книги добре написані або погано на­писані. Ото й усе». Він відстоював право мистецт­ва відображати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям відстоював позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. Уайльд:  грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого по­творне й неморальне не перемагає. Після виходу роману друком навколо нього розпочалася ціла дискусія. Особливо нападали критики на Доріана Грея, зви­нувачуючи в аморальності і героя, і автора твору. Вайльд не втримався і теж вдався до полеміки, стверджуючи, що кожна людина бачить свої власні гріхи в Доріанових. «Які в Доріана гріхи — ніхто не знає. Той, хто знаходить їх,— прино­сить їх з собою»,— казав він. У такий спосіб Вайльд звернув увагу на головний конфлікт роману та на можливості його вирішення. Центральний конфлікт роману — конфлікт краси і моралі. Доріан Грей стає уособленням цього конфлікту, решта персонажів роману покликані виявити на конфлікт різні точки зору. Особливу роль у вирішенні конфлікту відіграє порт­рет Доріана Грея, рівноправний, якщо не головний персонаж роману. З порт­ретом пов'язані всі сюжетні лінії. Ще до появи самого Доріана на сторінках ро­ману з'являється цей портрет. І читач дізнається, що у цьому витворі мистецтва мають втілитися нові принципи художника Безіла, його сприйняття краси. Лорд Генрі радить Безілу скоріше віддати портрет на виставку, тобто показати, від­крити красу людям. Але Безіл відмовляється і робить крок до своєї загибелі і як художника, і як людини. Безіл пояснює, що не хоче виставляти портрет, бо «надто багато вклав у нього самого себе». Лорд Генрі спочатку не розуміє Безіла, на­віть кепкує, адже Безіл зовні нічим не схожий на портрет. Але у Вайльда тут йдеть­ся не про зовнішню сторону мистецтва, форму, а про її внутрішній зміст. Порт­рет Доріана вийшов такий чудовий, бо митець його одухотворив, наділив його своєю власною душею. І саме свій одухотворений витвір не хоче віддати людям. Через деякий час художник загине від руки Доріана, людини, яка знехтує моральні закони, яка зробить своїм кумиром тільки чуттєві насолоди, а не духовність. Можливо, своїм вчинком, своєю відмовою зробити портрет, тобто одухотворену красу, надбанням людей Безіл і спричинив свою смерть. Вайльд — справжній майстер парадоксів. Весь сюжет роману — низка суціль­них парадоксів, і не тільки мовних. Саме Доріан, який міг бачити одухотворену красу щодня, коли заманеться, адже Безіл подарував портрет йому, стає найбільш аморальним у романі. Дійсно, «жодне мистецтво не має ніякої користі», як і попереджав у передмові Вайльд. Портрет, який відбиває моральний розклад героя. Якби на портре­ті не відбивалися ці зміни, напевне, Доріана не мучила б совість. Аморальність Доріана руйнує красу, і це відображає портрет. Тобто тільки у мистецтві людина може бачити і власну красу, і власну потворність. І ще висновок з цього спосте­реження — справжня краса завжди одухотворена, аморальність — завжди по­творна. І як би аморальність не приховувалася за красою, її розпізна­ють, вона виявить себе і в житті, і в мистецтві. І згідно з принципом парадоксу навпаки: у мистецтві справжня одухотвореність завжди знайде відповідну форму виявлення. Так можна трактувати фінал роману, коли Доріан отримав нарешті те, що йому належало по праву — свою потворність, а портрет повернув собі свою красу, аби донести її до людей. мистецтво—дзеркало, і віддзеркалює того, хто у нього дивиться. /////////Для розуміння роману «Портрет Доріана Грея» важливу роль ві­діграє читацьке виявлення головного конфлікту—моральності краси. Систе­ма образів роману дає можливість по-різному трактувати цей конфлікт, його розвиток, навіть його зміст, але нєсумнівним залишається одне — проблема співвідношення краси й моральності надзвичайно хвилювала письменника.

Оскар Вайльд ріс в атмосфері вишуканості і мистецтва, що панувала в домі його батьків. Можливо, саме це мало значний вплив на формування світо­гляду майбутнього поета. Оскар Вайльд став істинним поціновувачем Краси.Батько Оскара, Вільям Вайльд. відомий лікар, був людиною непересіч­ною. Він був лікарем-практиком, писав фундаментальні праці з питань меди­цини, захоплювався етнографією та археологією, вивчав шедеври ірландської архітектури, збирав фольклор. Мати Оскара, леді Франческа, була освіченою жінкою, писала вірші, збирала старовинні легенди. Як журналіст, вона актив­но боролася за свободу Ірландії; свої публіцистичні статті підписувала іме­нем "Спсранца" ("Надія"). Від матері Оскар успадкував літературні здібності. В домі Вайльдів часто приймали знаменитостей, влаштовували поетичні ве­чори, а в родинній бібліотеці можна було погортати книжки з дарчими підпи­сами класиків англійської літератури.Оскар відзначався багатою фантазією та спостережливістю, мав ніжну душу й вразливу вдачу. У нього були усі умови для розвитку своїх уподобань та занять літературою."Коли йому виповнилося одинадцять, його віддали до королівської шко­ли Портера, що мала солідну репутацію. Тут обдарований та дещо дивакува­тий хлопець відкриває для себе красу античного світ}', читає в оригіналі Есхі-ла та інших давньогрецьких авторів. При закінченні цього навчального зак­ладу він отримує відзнаку за знання з класичної філології і право вступити стипендіатом до дублінського Трініті-коледжу (коледжу Трійці). Уже підлітком Оскар мав власний погляд на все. що його оточувало, мужньо обстоював свою позицію, навіть якщо вона суперечила загальновизнаній.За три роки навчання в коледжі (1871-1874) Оскар зарекомендував себе як один з найбільш одарованих та перспективних студентів, постійно вигра­вав конкурси на кращий твір. По закінченні коледжа отримує золоту медаль за крашу роботу з давньогрецької комедіографії. Успішне закінчення коле­дж}' дає йому право продовжити навчання в престижному Оксфордському університеті, у якому він вже не дуже хотів вчитися. Він вважав: "того, що справді треба знати, не навчить ніхто". Ще в студентські роки Оскар починає оточувати себе гарними речами. А згодом у його лондонському помешканні. у будинку з видом на Темзу, з'являються килими, картини, витончені дрібнич­ки, книги у гарних палітурках, вишукана порцеляна, від чого його вузька та довга кімната починає нагадувати музей. В оксфордський період Вайльд скла­дає поезії на честь своєї сестри Ізоли, яка померла в дев'ятирічному віці, пише сонети. Щодо Краси, то вона стає для нього культом. Відвідуючи своїх знайомих, він просить закрити портьєри, бо вечірнє сонце, що світить у вікно, - вульгарне, або змінити сервіровку столу, бо ма­люнок на тарілках не пасує до тону килимів у кімнаті. Вважаючи, що зазвичай людей оцінюють за зовнішнім виглядом, він по­чинає "охудожнювати" себе, зайвий раз кидаючи виклик уподобанням вікто-ріанської Англії. Всупереч тогочасній моді, коли популярними були пишні вуса та бороди-еспаньйолки. Вайльдове обличчя завжди гладко поголене, а довге волосся вільно спадає аж до плечей. Він вирізняється серед натовпу лондонських віталень не лише своїм зростом, а й екстравагантною вишукан­істю вбрання: оксамитовий короткий піджак, атласні брюки до колін, чорні довгі панчохи, лаковані туфлі з пряжками, обов'язково фіалка у бутоньєрці чи лілея у руках. Незмінним був і перстень у формі скарабея - жука, що його давні єгиптяни вважали втіленням сонячного божества. У1881 р. Вайльд видає першу збірку "Поезії"', яка не принесла слави поетові, але привернула увагу вишуканою образністю та барвистістю віршів.  Вайльда називають "естетом". "У натовпі він вирізнявся майже на голову, але привернув би увагу, будучи й звичайного зросту, адже мав вишу­каний індивідуальний стиль. Золотистого кольору піджак,  вільна со­рочка з відкладним коміром, пов'язаним бантом..." О. Вайльд отримує ще одне ім'я - "принц Парадокс"'. {Парадокс (несподіваний, дивний) - думка, що різко розходиться з усталеними погляда­ми, начебто суперечить здоровому глуздові, хоча насправді може й не бути хибною.) Ще в університеті, слухаючи лекції улюблених викладачів Оскар Вайльд створює свою філософію мистецт­ва, яке він зробив для себе єдиним сонцем Всесвіту. "Вся естетика Оскара Вайльда - це низка парадоксальних суджень, але чи не найпарадоксальнішим є твердження, що не мистецтво наслідує життя, а навпаки, життя наслідує мистецтво". Оскар Вайльд залюбки буває у товаристві і буквально сипле нескінченим потоком дотепних афоризмів. На званих обідах він просто царює. "Здатність причаровувати людей, неймовірна дотепність, фейерверки парадоксів призво­дять до того, що його починають називати "Шахерезадою салонів", "королем життя".Усі навкруги твердять, що шлюби здійснюються на небесах. А Вайльд заявляє: "Розлучення здійснюються на небесах". Американці переко­нані, що "час -гроші". Вайльд дає свій варіант: "Час - це втрата грошей". Своїми парадоксами він доводить до абсурду життєву філософію тих, хто "бачить все, окрім очевидного", і, ніби жартома, зазіхає на основи сус­пільної моралі "Брехня - це правда інших людей", "Обов'язок - це те, чого ми вимагаємо від інших і не виконуємо самі". Завдяки своїй екстравагантній вишуканості, Вайльд нажив собі не лише прихильників, а й заздрісників. Злісні карикатури на нього з'являлися на сто­рінках журналів і газет, завзяті дотепники змагалися у дотепах на його адресу. В Лондоні успішно пройшла вистава-комедія (оперета), в головному герої якої усі впізнавали О. Вайльда. П'єсу повезли до Америки, для "живої реклами" запросили самого "принца Парадокса". Вайльд відкриває Америку, Америка відкриває Вайльда. Зокрема, одна з нью-йоркських газет писала у 1882 р.: "Найбільше в ньому вражає зріст . Потім - темно-каштанове волосся до плечей. Коли він сміється, широко роз­туляючи рота, видно низку сліпучо-білих зубів. На відміну від більшості англійців, обличчя в нього не рум'яне, а швидше матове, очі - чи то блакитні, чи то світло-сірі і зовсім не "мрійливі", як вважали деякі його прихильники, але блискучі й швидкі, зовсім не такі, яких можна було б сподіватися у спогля­дача краси та істини. Замість невеличкої тендітної руки, що пестить лілеї, -ручиська, котра, стиснута у кулак, при потребі може завдати руйнівного уда­ру. Особливість його мови - ритмічне акцентування, ніби він постійно про­мовляє віршами. Вайльд виступає в різних містах з лекціями, зустрічається з видатними діячами американської літератури". У 1883 р. Вайльд повертається з Америки і протягом року читає в Дубліні літературознавчий курс. У 1884 р. Оскар одружується з донькою дублінсько­го адвоката Констанцією Ллойд (у них народилося двоє синів).У період з 1887 по 1895 р. по-справжньому розквітає талант Оскара Вайльда. Він створює світові шедеври: "'Зоряний хлопчик", "Щасливий принц", роман "Портрет Доріана Грея", соціально-побутові комедії "Жінка, не варта уваги", "Ідеальний чоловік" та ін. Для того щоб зрозуміти творчість і погляди О. Історія створення роману ''Власне ідею сюжету "Доріана Грея" підказав Вайльду щасливий випа­док Розповідають, що у 1884 році письменник часто бував у студії свого при­ятеля художника Безіла Ворда, котрий малював портрет напрочуд вродливо­го юнака. Кажуть, що коли портрет було закінчено, Вайльд нібито сказав: "Який жаль, що й такому славному створіншо не уникнути старості з усією її потворністю!" На це художник, погодившись, відповів, що готовий щороку переписувати портрет, якщо жорстокі закони природи відобразяться на порт­реті, а не на вроді цього юнака. Очевидно, у пам'ять про подібність думок художника і самого письменника, Вайльд згодом назвав героя-художника у своєму романі Безілом Голуордом". Літературознавці також відзначають автобіографічність роману "Портрет Доріана Грея". Так, один з авторів біографії О. Вайльда писав: "Лорд Генрі Воттон думав його думками, Доріан Грей жив, зваблений його пристрастями". "Лорд Генрі якось сказав Доріану: "Справжня таємниця щастя - у пошу­ку краси". Чому ж цей пошук не приніс щастя Доріану? Тому що треба точно знати, що шукаєш і де шукати. Доріан не шукав красу, бо там, де він її шукав, краси не було. Бо краса не у відчуттях, не в насолоді і навіть не в мистецтві. Красу треба шукати в людині. Таким, як Доріан Грсй. немає місця в суспільстві. Ставши на шлях гедоніз­му, він забув про закони, що за ними живе суспільство, забув про гуманне ставлення до людей. Це через нього вмирає невинна дівчина Сибіл Вейн, це він убиває художника, свого друга, це він шантажує хіміка Алана Кемпбела, і той знищує тіло Голуорда, а потім вчиняє самогубство. Доріан - потвора, а не людина.Таким чином, на прикладі життя Доріана Грея ми побачили, що коли орієнтиром краси стає лише зовнішня її оболонка, тілесна, і зовсім не врахо­вується її внутрішня сутність, духовна, то це призводить до трагедії. А краса - у гармонії тіла і духу.