«Срібне століття» російської.поезії. Блок, Ахматова, Маяковський та ін.

42. «Срібне століття» російської.поезії. Літературні напрямки, течії, школи у поезії. Блок, Ахматова, Маяковський та ін. Аналіз за вибором.

На межі XIX—XX століть в російській літературі, як в більшості європейських літератур, провідну роль відіграють модерністські течії, які найбільш яскраво виявились у поезії. Епоху модернізму в російській літературі називають «срібним століт­тям». Специфіка «срібного століття» полягає в тому, що, здійснюючи творчі пошуки на загальних заса­дах модернізму в кінці XIX ст., письменники на по­чатку XX ст. повинні були самовизначитись щодо актуальних проблем епохи. Це позначилось на долі й творчості багатьох діячів «срібного століття». Дехто сприймав революційні події як трагедію свого наро­ду і власну, інші розуміли неминучість цієї ката­строфи і закликали до морального очищення людини й суспільства, треті відверто пов'язали свою творчість з ідеями соціалістичної революції (В._Маяковський). Досягнення «срібного століття» важ­ко переоцінити, бо жодна європейська література не дала в цей час такого розмаїття поетичних індивідуальностей. як російська література «ср. с.», жодна європейська література не зазнавала й такої трагедії. Майже всі поети «с.с» у 20—30-і роки були виключені з загального літ. процесу: фізично знищили М. Гумільова, Й. Мандельштама, загнали в еміг­рацію деяких; В. Маяковський, М. Цвєтаєва були змушені покінчити життя самогубством; не друкували твори Б. Пастернака, А. Ахматової.

В історії розвитку російської поезії "срібної доби "найбільш яскраво виявили себе три напрямки: символізм, аісмеїзм, футуризм.  «Срібна доба» розпочинається з появою на літературній арені російського символізму, який склався як художня течія у 80—90-і роки минулого століття. Характер­на ознака рос. символізму — його філософічність. Але вже наступне покоління російських символістів (В. Брюсов..) на перший план висувають не світоглядні символіст­ські пошуки, а естетичні, в царині форми. В. Брюсов експериментує з різними поетичними жанрами, формами. Важливе значення в поетиці символістів має цикл. Майже всі вірші Брюсова і Блока пов'язані у цикли. Цикл (коло) давав змогу найповніше розкрити особливості світосприй­няття символістів, їх філософію, згідно з якою світ не можна зрозуміти ні розумом, ні почуттями. Тільки поет- творець в особливому стані творчого осяяння може осягнути зв'язок між реальним і ідеальним світом. Цей зв'язок передається у вигляді символу. В циклі символи поєднуються, один одного доповнюють, так вступають у складні взаємини, тільки тоді можна зрозуміти їх зміст.

Найвищим досягненням російського символізму стала творчість О. Блока, в якій поєднались і висока майстерність віршування, і своєрідність поетичного бачення, і трагічне усвідомлення своєї ролі нащадка культурної спадщини, якій загрожує знищення. Іншим шляхом у модерністському мистецтві пішли акмеїсти. Акмеїзм ( найвищий ступінь будь-чого, квітуча сила). Акмеїсти прагнули повернути слову його первинний зміст, а не підміняти його туманним симво­лом. . (Ахматова) В своїй творчій практиці вони наслідували традиції світової поезії. їх ці­кавив внутрішній світ людини, її переживання, а не прояви в цих переживан­нях Світової Душі. І хоча акмеїсти наблизились до реального життя, їхня поезія не стала приземленою. Навпаки, реальне життя, реальні переживання піднесли вони на рівень високої поезії. Саме в цьому і полягає головне досягнення акмеїстів. В російській поезії своєрідно віддзеркалився імажизм, художня течія англій­ської поезії, що визнавала вирішальним у поетичному творі образ. Російський імажинізм згадується, тому, що його впливу зазнав молодий С. Єсенін.  Згодом відійшовши від імажинізму, поет зазначив його роль у стано­вленні своєї поетичної майстерності. Авангард у «срібному столітті» представляв футуризм - майбутнє. Футуристи прагнули створити нове мистецтво, роль поета вони трактували відповідно до соціальних завдань: поет — бунтар, який засобами мистецтва прискорює майбутнє. В російському футуризмі іс­нувало кілька відгалужень, погляди поетів і творчі пошуки в них відрізнялись. Але найбільш радикальним відгалуженням російського футуризму був кубофутуризм, представлений в творчості В. Маяковського, Хлєбнікова. «Срібне століття» відкрило нові можливості поезії, які не вичерпувались вка­заними літературними течіями. Багато поетів шукали своїх власних шляхів, не пов'язуючи себе з певним напрямом, але в їх творчості відобразились загальні пошуки модернізму в царині поезії. Риси експресіонізму властиві поезії М. Цвєтаєвої. «Реквієм» А. Ахматової-як пам'ятка доби сталінського терору. Ахматовій (1889—1966) судилося прожити довге життя, сповнене такого ж трагізму, як і час, в який вона жила. їй довелось пережити дві світові війни, революції, сталінські репресії. Про  Ахматову не можна сказати, що на її очах відбувалась трагедія народу, бо вона не була стороннім спосте­рігачем: трагедія народу була і її особистою. Це зумовило особливості її пізньої поезії. В літ. молода А. увійшла як інтим­но-психологічний поет, що може не просто розпо­вісти про наисповідальніше, але й дати можливість читачу пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв'язку своєї долі з долею народу, своєї відпо­відальності перед історією і культурою за все, що відбувається в країні. Це ви­явилось в поемі «Реквієм». За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста. Частини поеми були написані упродовж 1935—1940 років під впливом страш­них подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що скла­лася поема як цілісний твір набагато пізніше. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як траурна мелодія у пам'ять про окре­мих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії.  Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емо­ційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всена­родного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість ви­ходить «ми»: Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Люди­ни, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом з героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі 1935—1940 роки. Можливо, саме вірші і допомогли по­етесі вистояти, давали надію, бо вони розкривають безмежну самотність героїні. В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічно­го материнського страждання. Тема без­винно страчених, засуджених проходить через всю поему. Образ Богоматері, епіграф останньої частини надають поемі не тільки широкого уза­гальнення. Вони сповнюють поему новим змістом. Епіграф допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і спра­ведливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явить­ся нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності по­ета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Все своє життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповіс­ти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний

"У спогадів є три епохи ", — сказала якось Анна Ахматова в одному із віршів. І сама її довга і драматична творча доля також перебуває приблизно у трьох різних біографічних колах. Перше з них, початкове, позначене "Вечором", "Вервицею " і "Бі­лою зграєю", охоплює дореволюційний період. Основні художні прин­ципи, притаманні Ахматовій, склалися саме у ті далекі роки і були дуже близькими до російської поетичної класики (Пушкін, Лєрмон­тов, Тютчев). їм 'я молодої Ахматової тісно пов'язане з акмеїзмом. В  поезіях "Вечора" ..можна легко знайти предметність обрисів, чіткість зображення зовнішньої обстановки, інтер 'єру, навіть своєрідна стереоскопічність зображення, коли добре видно кожну деталь, кожен штрих, а також  психологічна мотивованість усіх вчинків і переживань, повна об'єктив­ність внутрішніх переживань. Друге творче коло значно триваліше у часі: якщо літературна діяль­ність Ахматової до революції тривала близько восьми років і її перебіг був дуже інтенсивним, з різкими змінами настроїв і самого звучання вірша, то одразу ж після революції і аж до початку 30-х років вона переживала внутрішньо замкнутий і непомітний для читача творчий процес. На початку цього періоду в А.виходить дві книги — "Подорожник " ..У 30-ті роки твори А. залишались невідомими для читача і для суспільства. Творчий розвиток поетеси цього періоду увінчався наприкінці 30-х років декількома зразками політичної лірики, а також знаменитою поемою "Реквієм ". Ахматова озирається у цій поемі на пройдений життєвий шлях; під перехрещеними променями "непокірної совісті" вона переглядає і переоцінює минуле, знову долучаючись до високого і чистого образу Вітчизни. Тут, по суті, як у зародку, уся майбутня "Поема без героя " з її пристрасною переоцінкою і переглядом прожитого. Твір Ахматової залишився справж­нім народним твором, не лише тому, що він відобразив і виразив вели­ку народну трагедію, але й завдяки своїй поетичній формі, близькій до народних голосінь.Поезія Ахматової років війни і післявоєнного періоду становить третє коло її творчої біографії. Улюблена ахматовська думка, що склала серцевину її пізнішої філософської лірики, думка про безсмертя незнищенного людського життя, вперше виникла і укріпилась у роки війни. Характерною особливістю лірики поетеси цього періоду є дивне за своєю несподіваною органічністю суміщення уній двох поетичних масштабів: це, з одного боку, загострена увага до найдрібніших проя­вів життя, аз іншого— відчуття вічності. В останні роки Ахматова працювала дуже інтенсивно: окрім оригінальних віршів, багато пере­кладала, писала мемуарні есе готувала книгу про Пушкіна. Остан­ньою поетичною збіркою поетеси стала книга "Біг часу".