3. загальна характеристика літер. Середньовічча  творчість Джауфре Рюделя, Бертрана де Борна, вагантів.

Термін Середні віки з'явився в 15 столітті серед італійських гуманістів. Так вони називали епоху, що відокремлює від них часи класичної стародавності (античності). Термін закріпився. Не існує чітких хронологічних меж цієї епохи. Найпоширеніша версія: V-те століття (загибель Римської імперії) та XV століття, початок Відродження. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12 - 13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті.   Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів, творів Августина Блаженного, переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).   Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.

Класифікація середньовічної літератури

В історії середньовічної літератури чітко виокремлюються наступні групи явищ:

1.                  художня словесність племен, що безслідно зникли (галли, готи, скіфи тощо);

2.                  література Ірландії, Ісландії тощо, що пережили лише тимчасовий розквіт;

3.                  література майбутніх націй — Франції, Англії, Німеччини, Іспанії, Київської Русі;

4.                  література Італії, яка послідовно виросла з традицій доби пізньої античності і завершилася творчістю Данте.

5.                  література Візантії.

За тематикою можна виділити наступні типи:

·                    "література монастиря" (релігійна);

·                    "література родової общини" (міфологічна, героїчна, народна);

·                    "література лицарського замку" (куртуазна);

·                    "література міста".

Періодизація середньовічної літератури

Поділ європейської середньовічної літератури на періоди визначається етапами суспільного розвитку народів у цей час. Вирізняються два великих періоди:

·                    раннє Середньовіччя — література розкладу родового ладу (від 5 ст. до 9-10 ст.);

·                    зріле Середньовіччя — література розвинутого феодалізму (від 9-10 ст. до 15 ст.).

Основні особливості світогляду людини Середньовіччя:

1. Теоцентризм. Тео - Бог, спрямованість до бога. В основі всієї системи цінностей лежить релігійна ідея. Вся Епоха Середніх Віків була сформована християнством. Християнство виникає в 1 столітті й незабаром витісняє язичество, має тотальний вплив на все духовне життя людей. Християнство займає монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією - всі сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час - лінійний час, рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З'являються есхатологічні мотиви. Есхатологія – вчення про кінець світу.

2. Для середньовічної людини було характерним уявлення про дуалізм світу: земна і духовна частини. Земний світ - видимий. Духовний - небесний, горішний

3. Зміна моральних пріоритетів. В античності головна – громадянська доблесть. Приклад: епітафія Есхіла. В Епоху Середньовіччя - віра й вірність (станова вірність). Вірність феодалові. Васальна вірність своєму сюзеренові.

4. Символізм й алегоризм. Випливає з дуалізму. У реальних проявах земного світу бачиться одкровення, божественні знаки.

Співвідношення середніх віків й античності, є моменти культурної наступності. Грамотні були церковнослужителі. Духівництво до античної спадщини ставилося дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів шанували: Платон, Аристотель і Вергілій.

Латинь в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою - освіта, церква, політика. У перших університетах викладали тільки на латині - це мова інтернаціонального спілкування. Величезна кількість літератури на латині.

Раннє Середньовіччя

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам’ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів ("Старша Едда", саги, поезія скальдів), а також англосаксів ("Беовульф"). Саме монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу. Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний.

Зріле Середньовіччя

Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоки, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди був зв’язок. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

Релігійна література

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять:

1.                  Богослужбовий жанр - пісні, молитви, гімни й літургійна поезія. Тут уперше з'являється рима.

2.                  Проповідь. Збірник «Римські діяння».

3.                  Літописний жанр, жанр хроніки.
Паралельно із цим існувала сміхова, несерйозна література - її створювали школярі й нижчі клірики.

4.                  Літургійна драма. Пов'язана з літургією, на зміну античній драмі. Сценки з Біблії, поступовий розвиток із читання по ролях. 

 Класичний епос

Класичний героїчний епос ("Пісня про Нібелунгів", "Пісня про Роланда", "Пісня про мого Сіда", "Слово о полку Ігоревім") відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в "епічну" добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Народна поезія, що тісно пов’язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

Лицарська література

Формування лицарської літератури пов’язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з’являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура.

В 12 столітті був складений збірник біографій знаменитих трубадурів анонімного автора. Джаофре Рюдель - трубадур, лягає в основу образу «Принцеси мрії». Був дуже родовитий, полюбив графиню Триааполітанську (?) за оповіданнями прочан. Пішов у хрестовий похід, на кораблі занедужав, графиня прийшла до нього, той опритомнів тільки щоб побачити її й умер. Вона постриглася в черниці.

Міська література

Міська література понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах ("Роман про Лиса", Франсуа Війон).

Джауфре Рюде́ль (Jaufré Rudel) (до 1113—1170) — провансальский трубадур. Как свидетельствуют «биографии» поэта, составленные в XIII в., Рюдель был знатным человеком — князем Блаи, участвовал во втором крестовом походе. С именем этого поэта связана одна из самых популярных легенд о возвышенной любви. В жизнеописании трубадура рассказывается, что Рюдель, сеньор Блаи, полюбил графиню Годьерну Триполитанскую за красоту, добродетель и благородство, о которых слышал от паломников, и сложил в её честь много прекрасных стихов. Чтобы увидеть графиню, он отправился в крестовый поход, но во время морского путешествия заболел и скончался в Триполи на руках графини. Она приказала похоронить его с почестями в соборе триполитанского ордена тамплиеров, а сама в тот же день постриглась в монахини. Возможно, эта легенда придумана «биографами» трубадура на основании его кансон, в которых повествуется о безнадёжной любви поэта к далёкой прекрасной женщине — о «любви издалека». Эта легенда была очень популярна в европейской литературе XIX—XX вв

   Рюдель, со своей "далекой любовью", еще больше развил тему куртуазной любви: эта любовь должна быть идеальной, чистой, благородной, недосягаемой. Легенда о Джауфре Рюделе и его любви поражала воображение таких знаменитых поэтов и писателей, как Петрарка, Эдмон Ростан и Гейне. От Рюделя осталось 6 песен.

Бертра́н де Борн (около 1140—1215) — один из крупнейших поэтов средневековой Провансальской литературы).

Небогатый барон, горько оплакивавший в своё время невозможность вести большую войну из-за недостатка денег, Бертран де Борн являлся и в своей жизни и в творчестве ярким представителем идеологии феодального рыцарства.

Война как достойное выражение рыцарской отваги и как источник обогащения для рыцарства составляет главный предмет лирики поэта, в которой любовные мотивы (восхваление супруги другого сеньора — дочери английского короля, Матильды) занимают незначительное место.

Излюбленная форма произведений Бертрана де Борна — сирвентес, песни полемики и вызова, в которых он выступает выразителем интересов лимузинских баронов. В них он то осыпает жгучими упреками «обленившихся» феодалов, «ведущих жизнь, достойную ломбардского ростовщика», то осмеивает недостаточную расточительность сеньоров, то изображает сложные политические интриги своего времени, давая волю своему остроумию в ядовитых прозвищах, которыми он снабжает своих политических противников.

Вага́нты (странствующие клирики) — «бродячие люди» в средние века (XI—XIV века) в Западной Европе, способные к сочинительству и к исполнению песен или, реже, прозаических произведений.

Ваганты пользуются в своём творчестве преимущественно латинским языком — международным сословным языком духовенства. Первыми вагантами были клирики, жившие вне своего прихода или вообще не занимавшие определённой церковной должности; со временем ваганты стали пополняться школьными студенческими товариществами, переходившими из одного университета в другой. Лишь позднее — уже в эпоху ослабления собственно поэзии вагантов — в эту группу начинают вливаться представители других сословий, в частности, городского. Социальным составом этой группы определяются и формы и содержание поэзии вагантов. В формах своей лирической и дидактической поэзии ваганты тесно связаны с учёной латинской поэзией каролингской эпохи, в которой в разрозненном виде представлены все элементы вагантской формы (тоническое стихосложение, рифмы, лексика, образы и стилистические украшения), а через неё — с латинской поэзией раннего христианства и античного мира. Для любовной лирики вагантов особенно велико значение Овидия («Наука любви» и др.). Ваганты все время своего существования подвергаются преследованиям церкви и государства.