Зародившись за доби світоглядної кризи, постмодернізм став головним спадкоємцем культурної традиції, забезпечивши не лише її збереження, а подальший розвиток.Знаковими постатями європейської постмодерністської літератури вважаються італієць У. Еко та німець П.Зюскінд.Художній світ Зюскінда обудований на засадах постмодерністської естетики. «Життєподібні» принципи зображення, використовуються у ньому як елементи інакомовлення, що містять у собі багатство значень щодо ключових проблем духовного життя сучасної людини.У прозі Зюскінда простежуються дві основні тематичні лінії. Перша з них пов’язана з осмисленням феноменів митця та мистецтва; друга – з темою духовних розчарувань і пошуків ізольованої від суспільства особистості. У творах німецького письменника зазвичай зображається герой – маргінал, що у свій спосіб протистоїть орієнтованому на успіх суспільству. Втім, логіка побудови сюжетів Зюскінда спрямована не лише на критику цього суспільства, а й на самих героїв, і зокрема – на закарбовані в їхній свідомості модерністські ідеї. Зюскінд народився 1949 р. у містечку Амбах. Головним захопленням дитинства та юності була музика. Утім, кар’єра професійного музики його не приваблювала: від 1968 р. він присвятив себе студіюванню середньовічної та нової історії у Мюнхенському університеті, який закінчив 1974 р. Деякий час молодий чоловік заробляв на життя, працюючи у відділі патентів і угод фірми «Сіменс», заявив про себе як автор коротких неопублікованих прозаїчних уривків і довгих непоставлених сценаріїв. Утім, доля спростувала скептичні прогнози: прем’єра п’єси «Контрабас», принесла молодому авторові визнання на батьківщині; а після публікації роману «Запахи» його популярність набула всесвітнього розмаху. Твори, що виходили з- під пера письменника, також справляли враження майстерно зроблених художніх речей. Світовий літературний процес останніх десятиліть відзначається розмаїттям естетичних пошуків митців, появою нових художніх форм, переглядом ідей і художніх прийомів, що їх створила література упродовж минулих епох. Однак визначальна роль у літературному житті трьох останніх десятиліть належить постмодернізму. Вплив постмодерністських ідей є настільки значним, що останні десятиліття називають постмодерною добою. Постмодернізмом у широкому розумінні позначаються явища, що час від часу виникають в історії літератури як втілена у художні форми реакція на кризу тієї чи тієї світоглядної системи. У цьому випадку під терміном «постмодернізм» розуміють духовний стан, який характеризується настроями, розчарування в ідеалах та сумніву у світоглядних цінностях, критичним ставленням до раціональних засад буття, усвідомленням неоднозначності та суперечливості світу.Постмодернізм у вузькому розумінні є власне, назвою напряму в літературі та мистецтві останньої третини хх ст.. Його соціоісторичним тлом є постіндустріальне суспільство, що характеризується втратою глобальних ідейних орієнтирів, які б об’єднували різні верстви населення. З рештою, розвиток постмодернізму в мистецтві останньої третини хх ст.. мав також причину внутрішню – вичерпаність духовних та естетичних пошуків модернізму. Вже у літературі повоєнних років поряд із модерністськими творами у яких незбагненному світові протиставлялася непохитна людська воля, зявлялися художні тексти, просякнуті тотальною іронією, що у ній розчинялися будь – які протиставлення й висміювалися будь – які уявлення про цінності. Цими художніми текстами, - ознаменувався етап формування постмодерністських тенденцій у літературі. Пізніше, у 70 – 80 роки, постмодерна свідомість стала предметом серйозного осмислення філософів, культурологів, естетиків літературознавців. Найхарактернішими її рисами вважаються сприйняття світу як хаотичного та фрагментарного, а історії – як спонтанного перебігу подій, позбавленого сенсу, мети та логіки; критичне ставлення до стереотипів соціального життя, іронічне переосмислення до стереотипів соціального життя, культури попередніх епох. Доводиться чути думку, ніби постмодернізм є свідченням занепаду мистецтва. У світоглядному плані постмодер. усе піддає сумніву та висміюванню, а  відтак спрямоване на тотальну руйнацію усіх духовних орієнтирів. У плані ж естетичному воно націлене не на відкриття нових художніх обріїв, а на гру з художніми здобутками минулих епох і, нових ідей, не генерує. Навпаки, соціоісторичні злами та падіння світоглядних систем нерідко супроводжуються потужним злетом у культурному житті. І розквіт літератури постмодернізму, прихід надзвичайно талановитих представників цього напряму в сучасній культурі.

Патрік ЗЮСКІНД р. н. 1949 Німецький прозаїк, драматург і сценарист. У своєму романі "За­пахи. Історія одного вбивці" Зюскінд створив саркастично-іро­нічний і гротескний портрет людського суспільства, піддавши сумніву низку шаблонних уявлень про природу геніальності, де­тально проаналізувавши складні взаємини добра і зла, етики й естетики, світлої і темної сторін людської натури. Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 р. у баварському міс­течку Амбах (ФРН). Його батько був професійним літератором. Пі­сля закінчення гімназії Патрік протягом деякого часу працював жур­налістом. Упродовж 1968—1974 рр. студіював історію в університе­тах Баварії та Провансу. Понад десять років працював сценаристом на телебаченні ФРН, узявши участь у створенні серіалів "Монако-Франція" та "Кір Рояль".

"Контрабас". У 1980 р. відбувся літературний дебют Патріка Зюскінда: він написав п'єсу-монолог для одного актора "Контрабас", пре­м'єра якої відбулася 22 вересня 1981 р. у Мюнхені. Цей твір неза­баром зажив неабиякої популярності в німецькомовному театраль­ному світі. П'єса сповнена трагічної чарівливості: герой Зюскінда — самотня маленька людина, яка живе в звукоізольованій, відчуженій від світу квартирі в центрі гамірного міста зі своїм єдиним супутни­ком — контрабасом. Історія геніальної потвори. Наступний твір П. Зюскінда — роман "Запахи. Історія одного вбивці" — у 1985 р. опублікувало відоме німецьке видавництво "Зуркамп". Іноді цю книгу називають місти­чним детективом, хоча це не зовсім точно — як на детектив, роман занадто прозорий, адже читачеві зовсім не потрібно ламати голову, щоб здогадатися, хто ж убивця. Але таке визначення є дуже слуш­ним з погляду того, що книга захоплює з першої сторінки і тримає у напрузі до самого кінця. Тобто роман "Запахи" — це радше загад­кова історія, яка приголомшує, інтригує, спонукає до роздумів. Злочин і геніальність, складні взаємини унікальної особистості з соціумом, роль моральних принципів у процесах пізнання — власне, ці проблеми складають ідейну сутність роману. У смердючому Па­рижі XVIII століття з'являється людина — Жан-Батіст Ґренуй, який може розкласти будь-який запах на всі його складники. Аромат для цього чоловіка — головне джерело пізнання світу. Натомість сам він зовсім не пахне. Відсутність запаху поєднується з цілковитою відсутністю моралі в загальнолюдському розумінні цього слова. Ґре­нуй навіть не замислюється про етичне підґрунтя своїх вчинків — він має свою головну мету, яка є для нього сенсом життя. Він мріє про власну велич, і для досягнення цього робить усе, що вважає за необхідне. Але іншим людям його вчинки видаються жахливими... Понад вісім років роман "Запахи. Історія одного вбивці" тримав­ся у списку бестселерів, сягнувши зрештою півмільйонного тиражу. Книгу було перекладено 33 мовами. Вона викликала щирий захват у США, Франції, Росії. Гібрид "філософськогороману" і "роману жахів" У 1985 році Патрік Зюскінд, до того маловідомий німецький ав­тор, видав у Цюріху роман "Запахи. Історія одного вбивці". Книга мала грандіозний успіх, який можна порівняти лише з популярністю, якої колись зажила інша німецька книга — "На Західному фронті без змін ", що належала перу Еріха Марії Ремарка. Секрет небувалої попу­лярності "Запахів "навряд чи можна пояснити лише захопливим підза­головком роману. Хоча газети й розрекламували його як "тремтливо прекрасний романтичний детектив", він не вирізняється ані хитромуд­рою заплутаністю інтриги, ані захопливістю логічних і психологічних ребусів і загадок, які автор пропонує читачеві.

Одне слово, "Запахи " вражають аж ніяк не інтригою. І навіть не химерністю свого неординарного в усіх відношеннях героя — Жана-Батіста Ґренуя. Радше вже саме небувалістю предмета зображення (саме запахів), а ще — певною, "зсунутістю ", навіть "вивихнутістю " всієї картини світу в "парфумерному ", так би мовити, напрямку — мабуть, найнесподіванішому з усіх мислимих і немислимих. Крім того, у "Запахах " нібито маємо справу не тільки з романом пригодницьким, але й з історичним: його дія перенесена в часи, що передували найбільшій серед французьких революцій. Проте перебільшу­вати оцей позірний зюскіндівський "історизм ", далебі, не варто, бо у його химерній книзі не стільки персонаж залежить від своєї епохи, скільки автор — від своєї. Так що царювання Людовіків XVі XVI — не більше, ніж: декорації, на тлі яких розігрується дія, настільки "ретель­но "документована, що вона починає видаватися якоюсь позачасовою пародією. Із середовищем людина тут пов 'язана екзистенціально, а не соціально, і жодні суспільно-історичні закономірності автора просто не цікавили (в усякому разі, він постійно намагається робити вигляд, начебто вони його не обходять). Відтак доречно запитати, для чого ж він зодягнув своїх персонажів у історичні костюми? Перше, що спадає на думку, — Патріку Зюскінду було байдуже, а, навчаючись в університеті і студіюючи там вітчизняну історію, він здогадно ліпше, ніж в інших, орієнтувався саме в цьому її періоді (що, до речі, відчува­ється на кожному кроці). Втім, як і будь-яка похаплива відповідь, і моя може виявитися не зовсім точною.Адже поставити такий маньєристсько-бароковий, насичений "опер­ною "(а почасти й "оперетковою ") метафорикою спектакль де-небудь на затиснутих між хмарочосом і аеродромом підмостках, либонь, було б неможливо. Якщо, розуміється, не прагнеш перетворити його в зов­сім уже нікчемний фарс. А Зюскінду цього, вочевидь, не хотілося: йому, здається, уявлялася пародія, іронічне інакомовлення, можливо, навіть імітація об'єкта, який ніколи не існував, але аж ніяк не подіб­ний фарс. Одне слово, умертвляти двадцять п 'ять невинних дів і ви­смоктувати з них запахи належало все-таки серед антуражу часів, які ще начебто допускали існування вовкулак і чорнокнижників.

І все ж середина XVIII століття — епоха, яку автор обрав не з примхи і не навмання. Адже Гренуй — молодший сучасник Вольтера, Дідро, Руссо, кумирів епохи Просвітництва, які наполегливо готували Велику Французьку революцію. Але про цю епоху начебто мимохідь сказано як про "століття розпаду, руйнації, духовного, політичного та релігійного болота ". Чи не означає це, що Зюскінд має намір пере­глянути деякі, досі начебто непорушні, постулати становлення грома­дянського суспільства, його європейської історії та культури?

Проте, обравши такий "історичний сюжет ", автор одразу ж від­мовився від суголосної епосі стилістичної гами й скористався вседозволеністю стилізації. Адже те, що він зображає, він явно не сприймає всерйоз: надто вже охоче підкреслює часову дистанцію між собою-оповідачем і своїм "емпіричним " матеріалом — так би мовити, "оголює прийом ". Щоправда, уповні осягнути, що все у романі Зюскінда наскрізь стилізовано, можна лише розкривши секрети хитромудрої ма­шинерії твору, що складається із сили-сшіенної гвинтиків і коліщат... І все ж є тут одне провідне коліщатко — феномен запаху. Все, що пов язано із запахом, виконує у Зюскінда особливу, конструктивно-деструктивну роль. Коли батько вдарив майбутню мадам Ґайяр кочер­гою по голові і вона втратила нюх, її душа водночас позбулася "будь-якого чуття до людського тепла й людського холоду". Так що Ґренуй, як здається, мав би бути її щасливою протилежністю. Проте він, як ми вже знаємо, — тільки інший, причому набагато гірший, монстр. Зюскінд загалом охоче пародіює, а то й просто "експлуатує" сю­жети, ситуації, мотиви, які віддавна активно побутують у світовій культурі. Скажімо, взаємини між метром Бальдіні і підмайстром Гре­нуєм підозріло нагадують стосунки, які, за чутками, склалися між Сальєрі та Моцартом: визнаний, хоча й бездарний, майстер і геніаль­ний підмайстер, який завиграшки перевершує всіх і все. От лише з несу­місністю генія й злочину тут навмисно щось не так: саме "генія ", а не заздрісну посередність, Зюскінд ангажував на роль убивці. Одне слово, в "Запахах " все скроєно і начебто нашвидкоруч зшито з найрізноманітніших барвистих клаптів — "чужих " або принаймні "ні­чиїх". І така авторська нерозбірливість сама по собі налаштовує на певну "стриманість", ба навіть "компромісність". Адже Зюскінд наці­лений аж ніяк не на патетичне заперечення традиційної культури, а на глузливо-незворушне її імітування й тиражування. І з цією метою він використовує все: і маньєристську гру світлотіней, і бароковий гротеск, і романтичну казку. Проте, узяті разом, його "колажі", на превеликий подив, не дратують, навіть не бентежать нерозбірливістю свого еклектизму. Навпаки: вони немовби заспокоюють, залишаючи враження чогось приємно знайомого, звично "традиційного ". Почуваєшся, наче у цирку або у вар'єте, де все суперечить природі й одночасно відбувається за усталеними, заздалегідь відомими правилами. Фокус іще й у тому, що, нагромаджуючії події воістину "протиприродні", в стилістиці своїй, в інтонації автор дотримується певної насмішку­ватої "життєподібності" (іноді — навіть насмішкувато-пародійної).Автор зовсім не мав наміру відтворювати якусь там "дійсність ", а лише натякав на те, про що й справді можна помислити, але, ли­бонь, незмога виразити. Саме для цього він і створив гібрид з "філо­софського роману " і "роману жахів "

 

М. Павич Характерними рисами постмодерністської прози є забарв­леність іронією, гра з «чужими» текстами (тобто текстами, створеними іншими письменниками), змішування різноманіт­них стилів. Провідною її ознакою є також пародіювання елементів «масової» літератури — детективних та історичних сюжетів, трилерів тощо. Пародіюючи стереотипи цієї літерату­ри, письменники-постмодерністи іронічно викривають також кліше масової свідомості. Одним з найпопулярніших жанрів постмодерністської літе­ратури є роман - жанр, що відтворює життя у всій його широті й багатоманітності. І оскільки постмодерністській свідомості властиве уявлення про неможливість пояснити буття за допо­могою якоїсь однієї концепції, то породжена цією свідомістю картина світу у романі зазвичай набуває характеру своєрідної мозаїки різних «істин», тобто різних рівноцінних трактувань реальності. Як зазначає Б. Бігун, «навколишній світ у постмо-дерністському романі осмислюється не як стабільна і впоряд­кована система з чіткими внутрішніми межами, а як художній текст з притаманною йому ілюзорністю, суб'єктивно-творчим способом упорядкування подій, принциповою відкритістю для різних оцінок і тлумачень, залежно від яких його значення може істотно змінюватися».Не випадково в уподібненому до тексту постмодерністському світі головним персонажем нерідко стає Книга. Це, зокрема, простежується у таких відомих постмодерністських романах, як «Ім'я троянди» У. Еко, «Хозарський словник» М. Павича, «Якщо однієї зимової ночі подорожній» І. Кальвіно та інших. До цього ряду належить і роман австрійського письменника К. Рансмайра «Останній світ».Образ Книги є художньо-смисловим центром роману «Хозар­ський словник», який належить перу одного з найпопулярніших сьогодні письменників-постмодерністів Милорада Павича.Милорад Павич народився 15 жовтня 1929 р. у Белграді (Сербія). Його батько був скульптором; мати викладала філо­софію у гімназії. Після закінчення шко­ли майбутній письменник навчався на відділенні літератури філософського факультету Белградського університету, де він студіював сербську літературу ХVIII-ХХ ст. Пізніше М. Павич викла­дав літературу в університетах Белграда, Відня, Парижа, Фрайбурґа.          За словами М. Павича, у його родоводі траплялися майстри крас­ного письменства. Один із них, Емерік Павич, жив у XVIII ст.; книжка його віршів датована 1768 р. Ім'я другого, Ніколи Павича, було добре відоме читачам у Сербії середини XX ст. «Я хотів продовжити літера­турні традиції нашої родини, - зазначав М. Павич, - і радію з того, що мені вдалося це зробити». До речі, його дружина, Ясмина Михайло­вич, - також письменниця. Перші літературні спроби М. Павича припадають ще на часи на­вчання у школі. Відтоді його життя було тісно пов'язане з літератур­ною працею. Настільки тісно, що сам письменник якось пожартував: «...у мене немає біографії, є лише бібліографія». Написані М. Павичем «Хозарський словник», «Пейзаж, намальований чаєм», «Зоряна мантія» є яскравими зразками сучасної постмодерністської романістики. Ознакою сучасної доби є орієнтація М. Павича на викорис­тання комп'ютерних технологій у спілкуванні читача з ху­дожнім текстом. Вона виявляється, зокрема, у грі письменни­ка з електронною та книжковою версіями його творів. Напри­клад, наявні в електронній версії два розділи «Зоряної мантії» не ввійшли до книжкового видання, а роман «Шухляда для письмового приладдя» мав, за задумом автора, два різних завершення: одне - для книжки, друге - для комп'ютерного читання. З цього приводу в одному з інтерв'ю М. Павич зазначав: «Літера­тура повинна пристосуватися до нової електронної ери, де перевага надається не плавному, лінійному творові, що складається з послідов­них ланок, а іконізованому образу, знаку, семіотичному сигналу, який можна передати миттєво, бо XXI ст. саме цього і потребує. Іде­альним можна було вважати той текст, який роїться і розгалужуєть­ся, подібно до наших думок або сновидінь... Такий текст легко чита­ти в Інтернеті...» Саме з огляду на це письменник розробляє оригінальні форми своїх романів, прагнучи «засвоїти і запропонува­ти читачеві нові види прози нелінійного типу, наприклад, романи у формі словника, водяних годинників, кросворда, карт Таро чи астро­логічних приписів». Наполягаючи на розвитку зв'язків між роботою письменника та комп'ютерними технологіями і тим самим визнаючи вели­чезний вплив реалій «електронної ери» на сучасну культуру, М. Павич у той же час підкреслює виняткову роль, що її відіграє художня література у духовному житті людства: «Світ, -твердить він, - був би гіршим, ніж він є, якби починаючи від Гомера і до сьогодення не існувало б художньої творчості, яка все ж таки робить світ кращим». Задум найвідомішого роману, що має назву «Хозарський словник», зародився у письменника ще за студентських років, у 1953 р., коли він займався темою хозарської місії Кирила та Мефодія - святих, що стояли біля витоків слов'янської писем­ності. Павич повернувся до цієї теми лише за двадцять років, коли вона поєдналася з ідеєю написати роман у формі словни­ка. Робота над книжкою тривала п'ять років. 1984 р. «Хозарсь­кий словник» був надрукований і дуже швидко знайшов мільйони своїх шанувальників у різних країнах світу.

Отже, роман «Хозарський словник» побудований у вигляді словника, у якому представлені три суперечливі версії фактів з історії зниклого хозарського народу, що існував за доби се­редньовіччя на території між Чорним і Каспійським морями. Ці три версії викладені у трьох «книжках», що представляють відповідно християнські (Червона книжка), ісламські (Зелена книжка) та юдаїстські (Жовта книжка) джерела. У своїй су­купності вони створюють притаманну постмодерній культурі ситуацію плюралізму істин. Важливою особливістю роману є розчинення кордонів між сном і дійсністю (герої тут блукають чужими снами, внаслідок чого їхні свідомості «зрощуються»), наукою та цариною ху­дожньої вигадки, між конкретними подіями та найрізно­манітнішими їхніми трактуваннями, що належать різним епо­хам, країнам, релігійним традиціям. Фантазія митця перетво­рює історію на низку напівміфічних подій, а людську долю -на примхливу суміш реальних фактів і сновидінь. Завдяки словниковій структурі, що надає романові вигляду зібрання упорядкованих за абеткою статей, лінійний сюжет руйнуєть­ся, розпадається на окремі фрагменти, які варіюються у різних версіях. Така форма є яскравою ілюстрацією характерного для постмодерністської літератури уявлення про фрагментарність світу, ілюзорність знань про нього, незбагненність історії. В усіх трьох частинах словника, наприклад, по-різному тлума­читься ключовий момент хозарської історії, коли правитель хозарів, намагаючись обрати нову віру для свого народу, запросив до себе представників християнства, юдаїзму та ісламу. Якими були наслідки цієї зустрічі, зрозуміти неможливо. Адже кожна з книжок, що складають «Хозарський словник», вирішує суперечку релігій на користь тієї традиції, до якої вона належить. Відтак виходить, що, згідно з Червоною книжкою, хозари прийняли християнство, відповідно до Зеленої - іслам, а за Жовтою, вони стали юдеями. Історичні ж факти достеменно невідомі. Оповідач, що використовує маску видавця словника, пояснює, що залишилося надзвичайно мало пам'яток хозарської культури: ані хозарські книжки, ані хозарська мова не збереглися.