Література «потоку свідомості» Д. Джойс,М.Пруст. Жанрові та стильові особливості прози. Аналіз твору

53. Література «потоку свідомості» Д. Джойс,М.Пруст. Жанрові та стильові особливості прози. Аналіз твору.

«Потік свідомості» - засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини». Як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов’язано вже з романом епохи сентименталізму. Школа «потоку свідомості» сформувалась на початку хх ст. Її представники( Джеймс Джойс, Марсель Пруст) використовували насамперед як «техніку», спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку». «ріки». Об’єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель.    Жанрові та стильові особливості прози М. Пруста.Роман «У пошуках утраченого часу» складається з частин. Кожна з них є умовно завершеним твором з притаманними йому жанрово – тематичною специфікою та основним емоційним тоном. Разом з тим усі частини твору тісно взаємопов’язані, а в останній частині завершуються основні сюжетно – тематичні лінії.«У пошуках утраченого часу» часто називають «суб’єктивною епопеєю». З одного боку, він справді є епопеєю – адже і за своїм обсягом, і за розмахом не поступається класичним епопеям х1х ст. А з другого боку, Пруст зображає життєвий плин крізь призму свідомості центрального персонажа – Марселя, постаті значною мірою автобіографічної. При цьому зовнішній світ не просто вміщується у свідомості героя, а пере підпорядковується її внутрішнім законам. Відтак замість епічної реальності перед читачем постає реальність «суб’єктивна», психологічна, в межах якої плин життя перетворюється на спонтанний «потік памяті», а головним засобом художнього опанування світу стає спогад героя. Немов під мікроскопом у творі розглядаються найдрібніші реакції та відтінки почуттів головного героя, змальовуються подорожі його внутрішнього «я» заплутаними стежками памяті, розкривається механізм виникнення його спогадів, спрямованих на те, щоб відродити у всій повноті, ясності та яскравості колись пережиті враження і заглибитися у їхню сутність. Крізь розгалужений плин спогадів та вільних асоціацій, прозирає певний хронологічний стрижень, що відбиває, власне, головні етапи життєвого досвіду оповідача. Центральне місце у Прустовому творі посідають тісно переплетені між собою теми мистецтва та часу. Мандрівки героя країнами минулого, його занурення в глибину свідомості мають головною метою пошук «утраченого часу»-  воскресіння згаслих миттєвостей, осягнення їхньої сутності та зведення нової реальності, яка є реальністю не лише «психологічною», а й мистецькою. Ця нова реальність вивищує об’єктивну: адже саме в ній віднаходиться зникле у дійсності – втрачене минуле, саме в ній окремі картини життя складаються у цілісність, яка набуває вищого змісту та цінності. Другою ключовою постаттю модерністської прози є ірландський письменник Джеймс Джойс.Віхи мистецької еволюції Джойса відбиті у найвдаліших його книжках. Специфічне місце у літературній спадщині письменника посідає мініатюра «Джакомо Джойс».Власне кажучи, створюючи «Джакомо Джойса», письменник не думав про публікацію. Ця мініатюра була по суті художньо – щоденниковим літописом історії одного кохання. У творі немає чітко окресленого сюжету зі звичним початком та кінцем. Текст побудований як мозаїка переважно дрібних, зовні не пов’язаних один з одним фрагментів. Ці фрагменти фіксують окремі миті любовних взаємин, віддзеркалюють спалахи почуттів героя та відтворюють різні ракурси образу його коханої. Натомість глибоко розкривається напружений, динамічний, багатий розмаїтими відтінками плин почуттів самого героя. Для нього кохання- це і «хресна путь», і свято відродження юних почуттів, і гіркота усвідомлення того, що молодість уже промайнула. Вміщеного у мініатюрі життєвого матеріалу, цілком вистачило б для багато сторінкового реалістичного роману. Втім, розкриваючи процес розвитку кохання від перших його кроків до фіналу, письменник спресовує місяці та роки у миті – завершені й самоцінні. Ці розірвані миттєвості вводяться у широкий культурний контекст, завдяки чому досягається ефект сполучення плинного з вічним, а через нього – дивовижна єдність того, що трапилося «тут і тепер», з тим, що відбувається «завжди й усюди»У цьому творі Джойсом були апробовані також елементи техніки «потоку свідомості»

Наприкінці XIX — початку XX ст. у мистецтві відбу­вається глобальний переворот, пов'язаний із пошуком нових  форм зображення людини і світу. Спираючись на досягнення психологічної прози XIX ст. Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Г. Флобєра, письменники все більше заглиблюються у внутрішній світ людини. Утворах Дж.Джой­са, М. Пруста, Ф. Кафки психологія героїв зображується безпосередньо, як складний і плинний психічний процес.

Марсель Пруст (1871 — 1922) — французький письменник, один із засновників євро­пейського модернізму. Над романом «У пошуках утраченого часу» він працював упродовж 14 років. Уже смертельно хворий, письменник вносив у свій твір останню правку, але так і не встиг виправити гранки двох останніх книг. Роман складається із семи книг: «На Сваннову сторону» (1913), «У затінку дівчат-квіток» (1918), «Сторона у бік Германтів» (1921), «Содом і Гоморра» (1921) і романів, які вийшли по смерті письменника— «Полонянка» (1923), «Албертіна-утікачка» (1925), «Віднайдений час» (1927).

Усі сім книгоб'єднані образом оповідача Марселя, який покидається серед ночі і пере­дає спогади про прожите життя: дитинство, яке пройшло у провінційному містечку Комбре, про своїх батьків і знайомих, про коханих і світських друзів, про подорожі і світське життя. Однак прустівський роман не мемуари і не автобіографічний роман. Пруст убачав своє завдання не в тому, щоб підвести підсумок прожитим рокам. Для письменника важливіше

було відтворити певний емоційний настрій, відкрити істину, яку віднайшов сам автор у процесі створення роману, тому цей твір називають ще «суб'єктивною епопеєю». Голов­не переконання Пруста, втілене у самій конструкції «роману —потоку», було у визнанні безумовної цінності і безмежній складності людської свідомості.

Справжній «герой» Прустівського роману— глибинне «я». Основний сюжет кни­ги — «життя внутрішнього «я», проте все життя». Пруст прагне донести до читачів віру у невичерпне багатство особистості, яке потрібно лише визволити від руйнівної дії звички, розумового ледарства. Творче зусилля свідомості винагороджується прозрінням, віднай­денням особистістю її сутності.

Мистецтво саме тому для Пруста найвища цінність, що воно дає змогу жити поза часом, вірніше, жити відразу у кількох часових вимірах, відроджуючи свіжість і первинність відчуттів, справжнє «я». Тільки мистецтво допомагає особистості подолати абсолютну замк­нутість існування, тотальну некомунікабельність і неможливість здійснити її бажання.

Завданням письменника став «переклад» книги душі на загальновживану мову: пись­менникові не потрібно нічого вигадувати й винаходити. Його праця схожа на перекладання. У своєму прагненні до спонтанності, інтуїтивності пізнання дійсності засобами «несвідомої пам'яті» Пруст протистояв символістським тенденціям до конструювання образу, що призводило до панування в образі інтелектуального елемента.

Прустівський образ імпресіоністичний. Розвиток образів часто подається не в логічній або хронологічній послідовності, а як низка спогадів, відповідно до законів суб'єктивного сприйняття подій, що породжує часові хиби у розвитку сюжету.

У Прустівському романі закладались основи нового типу роману — роману «потоку свідомості», хоча Пруст не намагався, якцеробитьДжойсв «Уліссі», мовними засобами відтворити «несвідоме», імітувати структуру «потоку свідомості". Образ у романі Пруста зберігає раціональну основу. Його роман продовжує традиції аналітичного психологічно­го роману Стендаля.

Хоча, створюючи свою грандіозну психологічну фреску, Пруст орієнтується на Баль-зака, якого високо поціновував, але принципів реалістичної типізації автор «У пошуках утраченого часу» не прийняв. Рушійною силою вчинків у Пруста стала підсвідомість. Звідси статичність прустівських персонажів. Характер не розвивається під впливом оточення. Змінюються лише моменти його існування й точка зору спостерігача.

Образи Пруста насичені культурно-історичними ремінісценціями, мають метафоричний характер. Розумний і освічений Сванн закохується у вульгарну кокотку Одетту де Кресі, коли виявляє у її зовнішності схожість із Сепфорою. У глибині й тонкості психологічного аналізу любовного почуття Пруст залишається продовжувачем класичних традицій Стендаля, Фло-бера. Але кохання у Пруста стає лише суб'єктивним переживанням, воно міститься лише в людині, яка кохає; об'єкт кохання виявляється випадковим, а почасти і байдужим.

Таке трактування кохання пов'язане із загальною ідеєю Пруста. Для нього кохати й знати — протилежні стани душі. Любити можна лише те, чого не знаєш, що відсутнє у сучасному, існує лише в минулому, в майбутньому або в уяві людини.

У «Свановому коханні» М. Пруст досліджує почуття кохання, безліч його відтінків і проявів: ревнощі, недовіру, закоханість, розчарування, пристрасть. Автор розкриває свідомість героя через підсвідоме, через інтуїтивну пам'ять, складні асоціації, що при­мушують пам'ять «говорити». Кохання аналізується як складний і непідвладний розуму процес, майже хвороба. Народжується це кохання завдяки одній музичній фразі, фразі, яка обіцяла красу і щастя. Ця фраза в уяві героя зливається з образом Одетти. Музика робить із звичайної жінки неземну кохану. Навіть коли Сванн захоче позбутися своєї «хвороби», музична фраза нагадає йому все, що пережила душа, і кохання відродиться.

Сванну здається, що його кохана схожа на образи, створені майстрами Відродження. Усі ці враження тісно переплітаються в уяві і народжують нову дійсність — жінку, створену уявою. Письменник ретельно вивчає механізм перетворення реального світу в світ внутрішній, який набуває матеріальності і починає існувати як нова реальність.

Джеймс Августин Алоїзіус Джойс — ірландський письменник, романіст, новеліст, поет. Разом із Прустом та Кафкою вважається «батьком світового модернізму», а його експериментально —новаторський роман «Улісс», що мав широкий розголос у літера­турних колах і вплинув на творчість багатьох письменників нового часу, зокрема Е. Хе-мінгуея, В. Фолкнера, отримав визнання як енциклопедія модерністського мистецтва.

Саме Джойс у романі «Улісс» уперше відобразив «потік свідомості» як поєднання свідомого і несвідомого. Дія роману відбувається упродовж одного дня, але завдяки новим художнім прийомам стала віддзеркаленням вічної «одіссеї» людського духу. Джойс довів, що у людській свідомості уживаються вічне і миттєве, драматичне і ко­мічне, а підсвідоме людини відкриває справжній всесвіт почуттів, прагнень, бажань, скутих свідомістю.

Роман має відверто іронічний підтекст. Він складається з 18 епізодів, кожен з яких пов'язаний із певною пригодою Одіссея. Але Улісс (Одіссей) Джойса — скромний обива­тель, дрібний службовець відділу газетної реклами Леопольд Блум. Його не дуже добро­чинна дружина Меріон перетворюється на Пенелопу, а Стівен Дедалус стає Телемаком. Структура «Улісса» визначається взаємним тяжінням у просторі й у часі Леопольда Блума та Стівена Дедалуса. Зовні позбавлене сенсу блукання героїв вулицями Дубліна 16 червня 1904 р. привело до їх зустрічі, а потім до розлучення. Ці герої втілюють два начала люд­ського «я» — приземлено плотського й інтелектуально піднесеного. Звідси їхнє тяжіння один до одного, що простежується на глибинному рівні протягом усього роману.

Особливе місце в історії модернізму посідає творчість австрійського письменника Ф. Кафки. Суперечність між видимим і істинним, фікцією й реальністю — суть проблема­тики багатьох його творів.

У літературі XX ст. письменники винайшли нові засоби зображення внут­рішнього світу людини. Свідомість розкривається через «підсвідоме», психічний процес відтворюється як складний, суперечливий, плинний, «потік свідомості» дає можливість показати народження і розвиток почуття.