Духовним підґрунтям повоєнної літератури стала світо­глядна криза, спричинена Другою світовою війною У кривавому хаосі Другої світової війни були зруй­новані віра у безмежні можливості Людини, у Розум, Красу, Справедливість, Науку, Прогрес та інші ідеали, на яких трима­лася система цінностей західної цивілізації. Втім, перші ж по­воєнні роки, які ознаменувалися вибухом атомних бомб у двох японських містах та початком «холодної війни» між капіталістичним Заходом і соціалістичним Сходом, показали, що людство так і не осягнуло справжні масштаби нещодавньої катастрофи. Головним своїм завданням літератори цього періоду вважали зображення моральної здатності особистості не спот­ворюватися під тиском ворожих обставин, не зрікатися власної гідності та совісті . Проза цього часу стає аскетичнішою, здебільшого уникає елітарних новацій, характерних для мо­дерністської літератури першої половини XX ст. Зокрема, у ній помітно спадає повінь міфотворчості та художніх експери­ментів із реальністю. Втім, наближаючись до дійсності, література 50-70-х років водночас тяжіла до притчевості, бо, як за­значалося, мала пріоритетною своєю метою осягнення духовно­го досвіду людства першої половини XX ст. Не випадково серед письменників повоєнної пори поширилися ідеї повернення до релігійних витоків, духовності та гуманістичних цінностей класичної літератури. Ця тенденція відбивала притаманний повоєнній культурі пошук виходу із глухого кута, в який заве­ла людство «епоха світових війн і революцій». Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцню­ючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утво­рює одвічну славу людства».

У повоєнні роки в центрі уваги японських письменників були трагічні наслідки Другої світової війни. Варто нагадати, що Японія, яка виступила у ролі агресора у цій війні (разом з гітлерівською Німеч­чиною та Італією Муссоліні), була не лише розбита, а й перетворена на експериментальний майданчик для апробації ядерної зброї. Символом японської трагедії стала історія хіросімської дівчинки Садако, яка вірила, що вирізані нею з паперу журавлики - традиційний японський символ надії на щастя - врятують її від страшної хвороби. Дівчинці не судилося дожити до того дня, коли тисяча паперових пташок, що мали стати запорукою чуда, подарували б їй зцілення... Та образ тисячокрилого журавля ожив на сторінках однойменної повісті класика японської літератури XX ст. Ясунарі Кавабати.-(1899-1972) у літературному світі суди­лася гучна слава. Писати Кавабата почав ще у 20-30-і роки. До того періоду, зокрема, належить його не­завершене оповідання «Кристалічна фантазія», позначене помітним впливом поетики європейського письменника-модерніста Дж. Джойса. Згодом, згадуючи тодішні спроби пера, Кавабата наголошував: «Захопившись сучасною літературою Заходу, я інколи намагався наслідувати її зразки. Проте по суті я - східна людина і ніколи не втрачав власного шляху». Витоки його «власного шляху» сягають філософської та ес­тетичної системи дзен - однієї із шкіл буддизму, що склалася у Китаї на межі V—VI ст., а згодом, у XII ст., поширилася і в Японії. Важливим джерелом художньої творчості Кавабати була й середньовічна японська лірика, в якій, за його висло­вом, «прості образи, прості слова цілком природно, навіть підкреслено просто поставлені поруч одне одного й передають потаємну сутність японської душі». Саме орієнтація на національну традицію визначила художню своєрідність зрілих творів Кавабати - «Країна снігу»,  «Тисячокрилий журавель», та інших. Традиційні цінності японської культури Кавабата протиставляв мілітаристському божевіллю, що охо­пило його батьківщину за часів війни. Та й після війни він про­голошував: «Я знову і знову повертаюся до віковічного японсь­кого суму». Знаменита японська чайна церемонія стала не тільки тлом, а й ідейним стрижнем одного з найкращих творів Кавабати повісті «Тисячокрилий журавель» (1951). - проста чашка з простим малюнком молодого паростка папороті немовби живе своїм самостійним життям, містить у собі складну символіку. В цієї чашки - своя історія, своя доля. Життя її розпочалося в епоху Момояма (XVI ст.), коли жив знаменитий майстер чайного обряду Рікю... ба­жаючи вмістити красу в одне-єдине стебло повитиці, він зрізав усі квіти свого саду. Протягом чотирьох століть чашку ретельно берегли цінителі цього обряду... Однак тепер чашка потрапила до недостойних рук. Навколо неї вибухають дрібні людські пристрасті, на її чистому "тілі" відбилися сліди розпусти. Втім, усе це - скороминуще. Той час, протягом якого чашка перебувала у нечистих руках, порівняно з її віком, - лише "миттєва тінь"».Відтак незначна побутова річ - чашка - перетворюється у повісті Кавабати на символ японської культури. А уособлен­ням краси японського народу тут постає Юкіко - дівчина, що тримає у руках рожеве фуросікі (так називається кольорова хустина, в якій носять речі) із зображенням білосніжного тисячокрилого журавля.